Знахар

То що маю робити?

Вiн кашлянув i розвiв руками.

– Пустiть мене, пане, пане начальнику. Я нiчого поганого нiкому не зроблю.

– Пустити?.. Закон цього не дозволяе. Пошлю вас до староства, а там нехай роблять, що хочуть. Можете сiсти i не перешкоджайте. Мушу скласти протокол.

Начальник вийняв iз шафи аркуш паперу i почав писати. Довго думав, бо вiдсутнiсть прiзвища i мiсця народження затриманого псувала всю схему протоколу. Нарештi закiнчив i поглянув на бороданя. Посрiблений зарiст i волосся вказували на те, що тому було десь пiд п’ятдесят.

Сидiв без руху, втупившись у стiну, а його вражаюча худорлявiсть i запалi щоки нагадували скелет. Тiльки величезнi, спрацьованi руки рухалися в якомусь дивному нервовому танку.

– Переночуете тут, – сказав Каня, – а завтра вiдiшлю вас у повiт.

Встав i додав:

– Вам там нiчого не зроблять. Посидите за бродяжництво i вас випустять.

– Якщо iнакше не можна, то на це немае ради, – понуро буркнув бородань.

– А зараз ходiть сюди.

Каня вiдчинив дверi до невеликоi комори iз загратованим вiконцем.

На пiдлозi лежав сiнник, напханий соломою. Дверi були зробленi з товстих дощок.

Коли вони зачинилися, бородань лiг на сiнник. І почав роздумувати. Цей начальник, як i той другий полiцейський, не були поганими людьми, але зрозумiло, що право наказувало iм бути поганими. За що ж знову позбавили його волi, за що на нього знову дивляться, як на злочинця?.. Чи це така велика необхiднiсть мати документи i якесь прiзвище?.. Чи вiд цього людина стае iншою?.

.

Стiльки разiв йому тлумачили, що людина не може не мати нiякого прiзвища. І вiн нарештi мусив визнати iхню рацiю. Але боявся про це думати. Як тiльки починав думати про це, його огортало якесь дивне вiдчуття: наче щось забув, щось надзвичайно важливе. І раптово думки, охопленi гарячковим неспокоем, розбiгалися навсiбiч, збивалися в якiсь позаплутуванi клубки, шарпались у розпачi, як звiрi, охопленi дикою панiкою; крутилися щораз швидше, без сенсу, без мети, потiм розривалися на шматки, на якiсь дивнi клаптi, нiби безформнi, беззмiстовнi потвори, зростались у великий клубок вати, який наповнював собою весь череп.

У такi моменти на нього нападав неймовiрний страх. Йому здавалося, що вiн шаленiе, що збожеволiе, i перед катастрофою, яка наближаеться, вiн безпорадний, безсилий i розгублений. Але у тому пекельному хаосi вiн жодноi митi не втрачав тями. Десь у глибинi мозку якийсь надточний апарат абсолютно спокiйно занотовував кожен прояв, кожну фазу.