Знахар

Я розраховував на скромнiше святкування… Як завжди, у них буде прекрасний оркестр, вишукана вечеря i добiрне товариство.

– На диво, ви забули про красивих жiнок, – iронiчно зауважила вона.

– Я не забув. Якщо ви там будете… – вiдрiзав вiн.

На худих щiчках секретарки з’явився рум’янець.

– Не смiшно, – вона стенула плечима. – Якби я й була найкрасивiша, не розраховувала б на вашу увагу.

Панна Яновичiвна не любила Добранецького. Вiн iй подобався як мужчина, бо насправдi був дуже вродливий iз таким, як в орла, носом i високим, гордим чолом.

Вона знала, що вiн прекрасний хiрург, бо сам професор довiряв йому найскладнiшi операцii та допомiг зайняти посаду доцента. Одначе вважала його холодним кар’еристом, який полюе на багатих дiвчат, а ще не вiрила в його вдячнiсть професоровi, завдяки якому той всього досяг.

Добранецький був досить прозорливою натурою, щоб вiдчути цю неприязнь. Маючи звичку нiкого не налаштовувати проти себе, хто б мiг йому стати на перешкодi, примирливо заговорив, указуючи на коробку, що стояла поряд iз письмовим столом:

– Ви вже справили собi нову шубку? Бачу коробку вiд Порайського.

– Я не можу дозволити собi одягатись у Порайського, а тим бiльше замовити таку шубу.

– Яку «таку»?

– Погляньте. Чорно-бурий соболь.

– О-го-го. Добре ж живеться панi Беатi.

Вiн похитав головою i додав:

– Принаймнi матерiально.

– Що ви маете на увазi?

– Нiчого.

– Ви б посоромилися! – вибухнула секретарка. – Такому чоловiковi, що так любить, могла б позаздрити кожна жiнка.

– Переконаний.

Панна Яновичiвна пронизала його гнiвним поглядом.

– У неi е все, про що може мрiяти жiнка! Вона молода, вродлива, мае красиву донечку, славного i всiма шанованого чоловiка, який днями i ночами працюе, щоб забезпечити ii добробут, задоволення, положення у свiтi. Запевняю вас, докторе, вона вмiе це оцiнити!

– І я не сумнiваюсь, – вiн злегка кивнув головою, – тiльки знаю, що жiнки найбiльше цiнують…

Вiн не закiнчив, бо до кабiнету увiйшов доктор Банг i закричав:

– Подиву гiдне! Вдалося! Житиме!

Вiн iз ентузiазмом заходився переповiдати перебiг операцii, на якiй асистував.

– Тiльки раз наш професор мiг вiдважитися на щось подiбне!.. Показав, на що здатен, – з гордiстю зауважила панна Яновичiвна.

– Ну, не треба перебiльшувати, – заговорив доктор Добранецький. – Моi пацiенти не завжди лорди i мiльйонери, можливо, не завжди iм шiстдесят, але iсторiя знае ряд вдалих операцiй на серцi. Навiть iсторiя нашоi медицини.