Знахар

Варшавський хiрург доктор Краевський завдяки такiй операцii став вiдомий у свiтi. А було це тридцять рокiв тому!

У кабiнетi зiбралося ще кiлька лiкарiв iз персоналу лiкарнi, й коли через деякий час з’явився професор, його засипали привiтаннями.

Вiн iх слухав iз задоволеною усмiшкою на своему червоному, великому обличчi, але постiйно поглядав на годинник. Минуло не менше двадцяти хвилин, поки вiн не вийшов надвiр i опинився у своему великому чорному лiмузинi.

– Додому, – кинув водiевi, зручно вмощуючись на задньому сидiннi.

Втома швидко минула. Вiн був здоровий i сильний. Хоч через свою велику фiгуру виглядав дещо старiшим, йому було заледве сорок три роки. Вiн же почувався молодшим, часом навiть як хлопчисько, особливо коли з малою Марiолою перекидався на килимi або грався у пiжмурки i не тiльки, щоб iй зробити приемнiсть, але й собi.

Беата не хотiла цього зрозумiти, i коли приглядалася до нього у такi хвилини, ii очi випромiнювали збентеження та неспокiй.

– Рафале, – говорила вона, – якби тебе так хтось побачив!

– Може б, тодi мене взяли у дитсадок, – вiдповiдав вiн зi смiхом.

А глибоко в душi у таку мить йому робилося трохи прикро. Поза сумнiвом, Беата була найкращою дружиною у свiтi. Вона кохала його. Чому ж вона ставилася до нього з такою непотрiбною повагою, з якоюсь такою шанобливiстю? У ii дбайливостi та старанностi було щось церемонне, лiтургiчне. У першi роки вiн припускав, що вона його боiться, i робив усе для того, щоб допомогти iй подолати це вiдчуття.

Розповiдав про себе дуже комiчнi iсторii, звiрявся iй у своiх помилках, непривабливих студентських iсторiях, намагався викорiнити з неi зародження найменшоi думки про те, що вони не зовсiм рiвнi. Навпаки, на кожному кроцi пiдкреслював, що живе тiльки для неi, працюе тiльки для неi i тiльки завдяки iй вiн щасливий. Зрештою, це була щира правда.

Вiн кохав Беату до безумства i знав, що вона вiддячить йому такою ж любов’ю, хоч тихо i менш iмпульсивно.

Вона завжди була такою пастельною i делiкатною, як квiтка. У неi завжди для нього були усмiшка i добре слово. І якби Рафал Вiльчур не бачив ii веселою, вивiльненою, яка вмiла вибухнути голосним смiхом, жартувати i кокетувати серед молодi, йому здавалося б, що вона не може бути iншою. Професор намагався переконати ii, що вiн кращий вiд тих, наймолодших, i готовий до такоi безтурботноi гри. Усi його зусилля були марними.