Маленькі чоловіки

 – Тепер ходiмо до тiтки Джо.

Демi знову взявся за свою книжку, а його сестра повела Нета у вiтальню, де високий джентльмен возився на диванi з двома малюками, а худенька ледi дочитувала доставлений Нетом лист.

– Так це i е мiй новий хлопчик? Рада бачити тебе, мiй милий, i сподiваюся, що тут ти будеш щасливим, – сказала жiнка, пригорнувши до себе Нета.

Вона нiжно, як мати, глянула на нього й погладила по головi. Самотне серце Нета радiсно забилося й вiдтепер належало тiльки iй.

Тiтка Джо, як назвала ii Дейзi, не вирiзнялася класичною красою, але в неi було симпатичне, веселе обличчя, у виразi якого, так само як у поглядi й манерах, збереглося щось юне, дiвоче.

Це робило ii надзвичайно привабливою, тож дiти швидко товаришували з нею. Завваживши, що губи Нета затремтiли вiд ласкавого звертання, погляд жiнки став ще теплiшим.

– А тепер пора знайомитись. Я – мама Баер, цей пан – тато Баер, а бiля нього два маленьких Баери. Ідiть сюди, дiтки, привiтайтесь з Нетом, – смiючись, сказала вона.

Хлопчики одразу зiскочили з дивана, а високий пан, посадивши iх на плечi, попрямував до Нета. Роб i Теддi весь час заходилися смiхом, мабуть, з однiеi причини – iм було добре з татом, а мiстер Баер потиснув хлопцевi руку i, показавши на низенький стiлець бiля камiна, привiтно мовив:

– Ось i мiстечко для тебе готове, друже. Сiдай до вогню, посуши своi мокрi ноги.

– О, адже вони й справдi мокрi! – вигукнула панi Баер. – Знiмай швидше черевики, мiй хлопчику, я зараз же приготую тобi все сухе!

Джо Баер так енергiйно заметушилася, що не встиг Нет озирнутися, як уже сидiв перед камiном в сухих панчохах i теплих туфлях.

– Дякую вам, панi! – сказав вiн, i в його голосi було стiльки вдячностi, що в очах жiнки знову засвiтилася нiжнiсть i вона, усмiхнувшись, швидко й весело заговорила, як завжди робила, приховуючи, що зворушена:

– Це туфлi Томмi Бенга. Але вiн iх нiколи не одягае, значить, вони йому нi до чого.

Тобi вони завеликi, але це не бiда: отже, не втечеш вiд нас так швидко, як мiг би, якби вони були впору.

– Я не хочу тiкати звiдси, мем, – сказав Нет, iз задоволенням простягаючи до вогню бруднi руки.

– То й добре. Тепер тобi потрiбно добряче вiдiгрiтися. Я вилiкую тебе вiд цього задушливого кашлю. Давно ти так бухикаеш, мiй хлопчику? – запитала панi Баер, щось вишукуючи у великому кошику.

– З зими. Я застудився, й вiдтодi кашель не проходить.