Маленькі чоловіки

– Це й не дивно, вiн жив у сирому пiдвалi й ходив мало не в лахмiттi, – шепнула панi Баер своему чоловiковi, який уважно дивився на Нета, й, звичайно, помiтив запалi щоки, пересохлi губи, хрипкий голос i часте кахикання хлопчика.

– Бiжи-но до нянi, Робе, – сказав пан Баер, перезирнувшись з дружиною, – i попроси, щоб вона дала тобi лiки проти кашлю й пом’якшувальну мазь.

Нета трохи стривожили цi приготування, але вiн забув свiй страх i розсмiявся, коли панi Баер, лукаво глянувши на нього, прошепотiла:

– Чуеш, як мiй пустун Теддi намагаеться кашляти.

У лiках, якi я дам тобi, е мед, i йому теж хочеться iх прийняти.

Маленький Тед навiть розчервонiвся вiд своiх зусиль покашляти, коли принесли пляшечку. Тож пiсля того, як Нет випив лiки, панi Баер дала малюковi смачноi мiкстури на денцi ложки.

Саме в той момент закалатав дзвоник, а одночасно з ним i гучний тупiт нiг в передпокоi сповiстили про те, що вечеря за мить почнеться.

Сором’язливий Нет здригнувся вiд думки про зустрiч з безлiччю незнайомих дiтей, але панi Баер взяла його за руку, а Роб прошепотiв поблажливим тоном:

– Не бiйся, я подбаю про тебе!

Дванадцять хлопчикiв, по шiсть з кожного боку стола, стояли, тримаючись за спинки стiльцiв i вiд нетерпiння переступали з ноги на ногу, чекаючи, коли можна буде взятися за печиво та булочки. Однак нiхто з них не зрушив з мiсця доти, поки панi Баер не сiла на чолi столу бiля чайного приладдя, посадивши праворуч вiд себе Нета, а лiворуч – Теддi.

– Це ваш новий товариш, Нет Блек, – сказала вона i всi присутнi подивилися на Нета. – Пiсля вечерi зможете познайомитися з ним. Сiдайте, хлопчики, тiльки тихiше!

Стiльцi з гуркотом почали вiдсуватися й вечеря почалася. Панi та пан Баери докладали неабияких зусиль, щоб привчити хлопчикiв пристойно поводитися за столом. Але бували днi, коли в постiйному обсмикуваннi дiтей робилася перерва.

І цей суботнiй вечiр – переддень свята – був саме таким.

– Потрiбно дати цим неслухам хоч один день на тиждень, щоб вони досхочу накричалися й побешкетували. Свято не свято без веселощiв. Тому раз на тиждень вони матимуть повну свободу – так завжди говорила панi Баер, коли деякi гостi школи дивувалися, чому катання на поручнях, кидання один в одного подушками й iншi веселi iгри на кшталт цих допускаються у Пламфiлдi.