Силует

Хi-хi!

Дрiбним, радiсним смiхом, як у далекому дитинствi, затремтiло серце, мов блискуче-рябенький нашерх на срiбнiй поверхнi тихого озера.

Ось уже Вчитель i бiля криницi. Так, спинився. Пiдносить чарiвну голову. Слiпучим сяйвом обливае йому сонце темне, як темний мед, волосся. А очi!.. Куди ж дивляться вони так угору? Закхей i собi на хвильку пiднiс угору своi. Не мiг повiрити, що цей погляд скеровано на нього, того самого Закхея, що перед хвилею уявляв себе «центром i сонцем свого свiту», а тепер почував себе, мов маленька, безтурботна дитина.

І раптом вчув голос, вiд якого забренiла нiколи досi незнаним щастям вся його iстота. «Впiзнав» цей солодкий голос, нiколи ранiш не чувши. І, хоч не розiбрав слiв, вiдчув непереможний Його поклик, i зрозумiв: вiд цiеi хвилi починаеться для нього – митника Закхея – нове життя. М’яке, не ослiплююче очей сяйво послалось перед ним безкраiм шляхом у вiчнiсть, де мерехкотить Велика Мета. В той единий зламок секунди, що Вчителiв погляд спинився на ньому, й мов теплими руками взяв його серце, пролетiла Закхеевою уявою «мудрiсть вiку цього», й здалось йому, що вiн пережив цiлi столiття…

Не злiз, як годилось поважному мужевi, а камiнем упав з фiговника, щоб вiдчинити браму дому й свого серця Тому, Хто захотiв увiйти в них.

Марево

Свiтляна чалма ще огортае верхiв’я Демавенду[4 - Гора в Персii.]. Але пiд важкою тiню гори – вже фiялково-синя нiч. Лиш ясним мереживом розбiглися стежки: бiлi, мов посипанi сяючим снiгом.

В заглибинах долин озерами вкладаються тiнi. Гострiше закреслюються ребра хвилястих горбкiв. Довгим фризом, як на рельефах стародавнiх гробниць, на металево-блискучому небi випинаються череди буйволiв, отари кiз та овечок, обгорнених зрожевiлим завоем куряви. Зникають, всмоктуються помiж сiльськими будiвлями з плескуватими дахами. Немов не справжнi тварини – лиш духи чи примари, ще вертаються «на свое мiсце» – на барельефи недавнiх гробниць, висiчених там у скелях.

Останнiм промiнем ще раз торкнулося свiтло скелi, на якiй чекаю на каравану. Смарагдова ящiрка блиснула на мене золотими очима – казкова дорогоцiннiсть, яку ще даруе менi вже вгасаючий день. Лiниво сiльським хором здалека гавкають пси, на тому музичному тлi а сapella дитячий голос вкрутив срiбним сверликом хроматичну трель…

Поночiе.