Силует

Вiдомо, що способом цим часто доводять сильнi правоту свою.

Коли ж вранцi прийшли пастофори[13 - Пастофор – нижчий жрець.] Амоновi (з храму Тебанськоi, Рамзесом поставленого), щоб принести свiжу одiж та воду на вмивання посвятнi пророковi вченому, – знайшли його тiло холодне й ствердiле; рука ж його, здерев’янiла, ще лежала на словi «мудрiсть». Довкола слiди нiг ослячих та лев’ячих, а на папiрусах кров жерцева – показували, яка уперта вiдбулась тут за слова суперечка. Та ж Сфiнкс не став нi по чиему боцi: мовчав, як i ранiш, у снi своему.

І багато людей в Землi Кемi, довiдавшись про подiю ту, повiрили, що i найгарнiше i наймудрiше слово часом менше варте, як чин, хоч вiн складаеться тiльки з одного руху.

А сталося ж це за панування згаданого Рамзеса Мiямуна Великого, сина Сетi. Мудрiшого, могутнiшого й мiцнiшого за нього володаря нiколи не знала Земля Кемi. Коли ж вiдiйшов вiн на Захiд[14 - Пiти на Захiд – померти.], до Краiни блаженних, засмутилася Земля Кемi, як вдова египетська, як сирота, що вийшла надвечiр з оази й заскочила ii нiч в пустинi та пiтьмою сповила шляхи ii, i розум, i зiр…

Доба мук i жаху, тривоги та болю прийшла тодi на Єгипет.

Фарао Озирис-Менефта раднiше був би в Абiдосi, в Краiнi Заходу, як у Тебах володарських. Намножилось тодi сила несчислена нечистого народу Апуру, що сам себе побожно Бен-Ізраiлем звав, – як гусiнi на полi капустяному, як сарани – най впаде лихе слово на пустиню! – що множить ii Сет на зло людству.

І зiрвались загати терпеливости у люду Кемi. І, вставши, вигнав вiн нечистих Апуру з володiнь Амонових…

І сталося.

Нечиста жiнка з того народу Апуру, втiкаючи за племенем своiм, несла з собою й дитину свою. Та ж крiм дитини, що iй належала, тяжко несла вона ще й рiжнi скарби Землi Єгипетськоi, яких накрала багато, як i всi, що були з народу Апуру. Бо ж було у них звичаем обкрадати скарби живих i мертвих в землях чужих, чи то – приходючи (туди), чи то – втiкаючи (звiдтiль) перед гнiвом народнiм.

І втомилась вельми жiнка нечиста пiд важким вантажем своiм.

Та й вiдбилась вона вiд гурту втiкачiв – одноплеменникiв своiх. Тодi мiркувала в серцi свойому нечиста жiнка та: «Якщо скарби вкраденi покину, де ж знову здобуду iх в пустинi? Тож лишуся знову я вбога, як була перед тим! Якщо ж кину дитину свою, – вiльнiше буде менi нести скарби краденi. Дитину ж иншу придбати зможу, ще й не одну, аби лиш дiйшла живою та cкарби донести зумiла».

Й покинула вона дитинку, поклавши ii бiля нiг Сфiнксових у пустинi.