Силует

Сама ж мерщiй помандрувала далi. І не оглянулась.

Дитятко ж лежало довго, квилiло та плакало, бо спека росла у пустинi, й було там, як у печi, що ii нагрiвае пекар, маючи тiсто приготоване. А як стало тепло дуже-дуже, нiздрi Сетовi роздмухали пiсок. І зривався вiн хвилями, якi летiли, щоб кинутись у безконечнiсть, поза окрай землi. Ра на обрiю затулив обличчя свое. І Сонце – джерело свiтла – стало як смолоскип, що вгасае, димом чорним обмотаним. Було, як рана кривава на небi, смертельно пораненому.

Не мала ще розуму дитинка Апуру нечистих. А тому, що й звiр нерозумний боiться вихру самуму й тiкае, шукаючи криiвки, – тож чуття звiряче й примусило дитину ту малу кричати голосом великим. Вiдчуло бо мале, як смерть, нiби мати, нахилилась вже над ним. До цiеi хвилi ще досi уста дитини тiеi не вимовили жадного людського слова й не знало воно жадноi мови людськоi. Та ж в страху передсмертному простягло воно вгору ручки своi, рятунку шукаючи. Вiдкрило воно знову своi уста, ще не поплямленi анi неправдою, анi ненавистю, анi прокльоном, i покликало:

– МАМО!.

. – в слово те вклавши все, що бажання життя пiдказало: надiю i жах, певнiсть у рятунку, оборону, опертя, радостi прийдешнi.

І раптом схилилась голова Володаря Пустинi. Витяглись лапи кигтистi й обережно пригорнули до теплих грудей (кам’яних) дитину покинуту.

І вогнем спалахнуло небо усе. І вгасло враз, узявшись попiлом кучерявим. Зблiдло на обрiях, як обличчя, що з нього втiк розпалений до червоного гнiв, Син Сетiв.

Тиша нiма настала довкола. Стихло дихання повiтря. І мняке шелестiння шовкове, як вiяння тисячi крил, – збудило знову тишу хвилеву. А небо, переливчасто-нiжне, мов перли в коронi володаревiй, усмiхнулось, схилилось, наблизилось до землi. І ряснi сльози дощу полилися тихо iз неба над пустинею.

Заразом два чуда: дощ в пустинi й рух серця кам’яного викликало одно слово коротке. Не слово мага-мудрця, не володаря-фарао, не слово переможного, мудрого чи щасливого.

Нi, – слово iстоти мiзерноi, кволоi, вбогоi, що до того анi одного слова й не знала. Але ж не знала ще i неправди, злости, пiдлоти ненависти, – дарма, що була то дитина нечистих…

* * *

Я, Евiмет, жрець Амонiв, на славу богiв казку цю записав. Записав i на те, щоб посвiдчити, що тiльки божеськi, таемнi iстоти та боги самi можуть не гидувати тим, що для нас, людей смертельних, огида тяжкая.