Вода з каменю. Саксаул у пісках

Дверi до келii рвучко вiдчинилися, старий Любимський здригнувся, солодке марево щезло, вiн повернувся й побачив Маркiяна, який стояв на порозi з книжкою в руцi, очi його палали захватом i здивуванням; Любимський знову побачив у ньому себе, колишнього i зовсiм iнакшого, нового, якого виколисав iнший край, iншi люди й iншi часи, та у своiй поривистостi й жадобi знань був подiбний до нього, мов син.

– Що з вами, Маркiяне? – спитав сторожко.

– Ви дали менi Котляревського… «Енеiду»…

– Дав.

Треба вам почати з нього. Вiн – початок.

– Я чув про нього i радий, що можу… Але… Але ця книжка з дедикацiею[13 - З автографом.] самого автора! Як це може бути?

– Я старий, Маркiяне. У мене було всього вдосталь – i Котляревського знав. Ви ж тiльки починаете – i бережiть здоров’я. Ви такi блiдi, а життя надто складне – треба бути сильним. – Любимський узяв Маркiяна за плечi, довго дивився в очi. – Печалi надто багато у вас, а треба… Скажiть, хто спричинився до ваших бiд?

– Мирон Штола…

– Ха… А до моiх – Пугачов.

Безперервний ланцюг вериг, i його розгризае люд мислiю своею, коли в нього вибивають iз рук меч…

– Розкажiть про себе, пане Любимський.

– О друже… Як колись розкопають архiви таемних канцелярiй, експедицiй, тюрем, то мiж стосами секретних документiв знайдуть справу якогось Павла Любимського, арештованого взимку 1775 року в Москвi, переведеного до Петербурга i вiдданого пiд слiдство самому Шешковському – начальниковi полiтичного розшуку таемноi експедицii i, як вiн сам любив себе величати, домашньому катовi Катерини II.

А у тiй справi запротокольовано усе докладно. Моя стареча пам’ять не здатна нинi всього вiдтворити… Але присядьте, присядьте на хвильку, Маркiяне[14 - Передiсторiя Павла Любимського розгорнута в моему романi «Журавлиний крик» (прим. автора).].

Роздiл другий

Старець Агасфер провiв поглядом худорлявого свiтлолицього юнака, який чомусь його злякався, а не повинен був боятися, чей не чiплявся до старого, не шарпав, не ображав i погляд мав гiдний, i поставу шляхетну, i добро в очах.

Агасфер опустив палицю i заговорив:

– Чому вiн утiк вiд мене, я ж хотiв його тiльки запитати – а може, вiн один такий, що подае спраглому воду? Бо ж тi, якi лижуть у церквах пiдлоги i голови пхають пiд Євангелiе, – вони нi! В них до обiду святiсть на обличчях, пiсля обiду – грiшний блуд, а в буднi самi жаждуть.