Надія. Гонконґ. Катарсис

Вiдверто кажучи, iй було цiлковито наплювати на Шанхайську вежу/Шанхай/Китай з усiма китайцями разом узятими. Однак вона мала певнi плани на Женю, бiологiчний годинник пришвидшився, посилаючи Анi гормони, що викликали в нiй бажання одружитися. А перша спiльна подорож – то вже щось… «Щось таке серйозне», – розмiрковувала дiвчина, складаючи валiзу.

Навколо Анi бiгала ii стурбована мама, раз за разом перехрещуючи Анну зi спини, аби та не бачила. В перший раз вона вiдправляла свою едину кровиночку в закордонну подорож та ще й у таку далеку… Що Аня iде не сама, ii анiскiлечки не тривожило, навпаки, мати сприймала цю спiльну поiздку майже як заручини своеi дочки та ii однокурсника Женi.

У iхнiй родинi було заведено брати шлюб рано й народжувати рано. Анiна мама взагалi пiдозрювала, що дочка вже може бути вагiтною, i вона з цiкавiстю поглядала на ii живiт: «Коли проявиться?», нiби вiн вiдразу виросте, як кавун, прямо на ii очах.

* * *

Усе почалося тут, у Cянган теб’е сiнчженцюй, у Сянганi[2 - Кит. – порт пахощiв.

], в Гонконзi по-нашому. І треба зазначити, що iснуе величезна рiзниця мiж японським мiстом, китайським Сянганом i експатським (у переважнiй бiльшостi – англiйським) Гонконгом.

Величний китайський народ у силу своеi кiлькостi й iсторично укорiненого землеробства не володiе витонченiстю, i е певнi винятки, котрi тiльки пiдтверджують правило, – все загалом банально й подiбно. Навiть iхнi лиця… (Хоча заради справедливостi треба зазначити, що китайцi також не розрiзняють наших лиць, як ми – iхнiх.

) Постiйно та всюди затори, перенаселення, черги, черги, черги… Черги за всiм, що так чи iнакше мае попит. Меншi та бiльшi черги, тягучки, залюдненiсть… Пiсля восьмигодинноi епопеi iз Шанхайською вежею (акурат тривалiстю в мiжконтинентальний перелiт у Шанхай iз Киева) Женя присiв навпочiпки, як справдешнiй ЗеКа, i машинально вимовив:

– Завтра iдемо в Гонконг, гаразд? Бо я вже не витримую цi всi шанхайськi штуки!

– Гаразд… – промимрила Аня, стан якоi був не набагато кращим, нiж Женiн.

Вони йшли на ватних вiд утоми ногах позаочi, трохи далi вiд туристичноi принади, чимдалi… І з цiею дистанцiею збiльшувалися iхнi душевнi й фiзичнi сили.

– Треба повечеряти десь… десь поблизу, – мовила дiвчина, ще й не пiдозрюючи, якою це стане проблемою для них найближчих кiлька днiв, доки вони осягатимуть таемницi Азii.

* * *

Було далеко за пiвнiч, коли вони жадiбно поiдали плавлений сирок у своему номерi, який завбачливо поклала в багаж Анiна мама.