Оріон Золотий. Театр (збірник)

«Адам» i «Єва» беруться за руки. Хор вносить i ставить перед ними колиску, а в колисцi дитина – лялька. «Бог» знову входить вже в супроводi «Архангела Гавриiла».

Хор

Ось рiк минув. Бог – на порiг.

Прийшов вiн рано-вранцi, на свiтанку.

І бачить бог: Адам i Єва бiля хати

Стоять i дивляться у вiчi

Одне одному, спiе хлiб на нивi,

Колиска – поряд, i дитя – в колисцi.

Адам i Єва дивляться на сонце,

Та сонця бiльше в карих i блакитних.

«Бог» заглядае iм у очi, та вони нiчого не бачать – «Адам» i «Єва» стоять, мiцно сплiвши руки.

В тi митi дивнi, коли очi

Їх зустрiчались i не мали сили

Одне вiд одного на мить вiдстати,

Бог бачив там, в очах,

Якусь незнану силу,

Красу для нього ще не осягненну.

Краса була прекраснiша вiд неба,

Краса була красивiша вiд сонця

І вiд пшеничноi красивоi землi —

Прекраснiша, чарiвнiша, вiд всього,

Що вже злiпив i змайстрував Господь.

Краса оця до того здивувала

І приголомшила навiки бога,

Що затремтiла вiд страху i заздростi

Душа його – душа всеможна бога.

«Бог»

(звертаеться до «Архангела Гавриiла»)

Як же це так?

Створив я твердь земну,

Злiпив людину з глини,

Вдихнув життя у неi,

Але не мiг, не змiг створити

Краси такоi дивноi?

Звiдкiль така краса?

І що воно таке – краса?

«Архангел Гавриiл»

Краса – це любов!

«Бог»

А що таке любов?

Мар’яна

Чекай хвилину.

Архангел Гавриiл повинен

Казати це iз незнанням. Вiн сам

Не знае цього почуття.

Його вiдмовка. На питання бога,

Який доскiпуеться i страждае.

А зараз бог пiдходить до Адама

І просить його – й забагато гордостi

Ще в цiм проханнi, адже вiн – ще Бог.

«Бог» пiдходить до «Адама», доторкаеться до його плеча i зверхньо просить:

«Бог»

Навчи мене любити, чоловiче.

«Адам» не бачить «Бога». Вiн бачить сонце в очах «Єви».

Хор

Мужчина не вiдчув святого доторку

Всесильноi господньоi десницi —

Вiн в сонце Євине дивився.

А бог був злим, пiмстливим дiдуганом.

Вiн був жорстоким,

Вiн кричав з безсилля.

«Бог»

Ах так, людино!

Значить, ти не хочеш

Навчить мене любовi?

Постривай, навiки

Мене ти згадуватимеш!

З цiеi митi – старiй!

Година кожна у життi

Вбивае твою молодiсть i силу

По крапелинi – буде так, i годi!

Тож перетворюйся в руiну,

А я прийду

Десь лiт за п’ятдесят

І подивлюсь,

Що лишиться в очах твоiх, людино.