Оріон Золотий. Театр (збірник)

Та вiн з моiм портфелем

У сам Киiв iздив,

Це я вам точно говорю!

Зараз до нього всi туляться,

Коло зiрочки його грiються,

Вчитель – Герой, «Правда» про нього пише,

А я згадую, що було

Двадцять лiт назад,

У сорок восьмому роцi.

Переiхав вiн у Павлищани

Директорувати у нашу школу.

Такий нервовий полiтрук, куди там!

Хвороба його доконала.

Дружина його, пам’ятаю,

В аптеку за лiками подалася,

В кабiнетi нiкого, ми вдвох,

Новий рiк гупае за вiкном.

Метнувсь я туди-сюди,

Плящину принiс, ковбаси,

А пити йому не можна, бо смерть,

А тут вiн виглушив, бачу, стакан,

Нiколи бiльше не бачив, щоб пив.

Холод. Мороз. Зiрки великi,

Наче сови чи iжаки ворушаться.

Кажу йому: «Годi, Вчителю!»

Дрiбнокалiберку поставив вiн мiж колiн,

Кватирка вiдчинена на мороз,

Здаеться, як би стрелив —

Зiрку збив би, мов сову,

Чи пугача, чи путькало,

Чи iжака, такi вони великi!

Лежать у небi – ворушаться.

Дивлюсь на нього, а вiн – мокрий весь.

– Кiнець менi приходить, – каже, – брате. —

Бувало, прийде з уроку,

А з нього прямо рiчками тече,

Неначе вiн щойнiсiнько

З-пiд ринви вийшов – отака бiда.

Кишечник, серце – мученицька мука!

Та ще й рука поранена домучуе,

Великi очi тiльки свiтяться.

Як зорi. Як сови. Як iжаки.

Надвiр ми вийшли. Вiн – з гвинтiвкою.

Злякався я – iй-богу, думаю,

Коли б собi бiди не заподiяв!

Вiн до плеча гвинтiвку – i давай

Стрiляти в моторош, лиш гiльзи

У снiг рипучий скавулять.

Мороз трiскучий, стрiлянина та.

– Ну, годi, – йому кажу, – йдем в кiмнату,

А то прийде дружина зараз.

Дiстану прочухана —

І за горiлку, i за стрiлянину.

– Ну, з Новим роком, – каже,

І стрелив ще раз. – Цей рiк вже не зможу

Я пережити… Вже снаги нема… —

Як стрелив вiн, то, вiрите чи нi,

У тi зiрки великi, наче сови,

То стала зiрка падати над школою.

– Чиясь душа впаде нового року!

– Та що ти! – я кажу йому.

Це на добро, вона ж не по собi,

А ти ii пiдстрелив, оту зiрку,

Отож чекай, Учителю, перемiни. —

З’явилась тут якраз його дружина.

І що було менi, то я забув навiки.

Вiн став видужувати з того часу,

Як ми ото посидiли добряче

И по-холостяцьки Новий рiк зустрiли.

Ото проява! Але двадцять лiт

Летiла ота зiрка, аж тепер,

Нарештi, знала, де iй приземлитись.

Вiн зiрочку цю збив у сорок восьмому.