Реквієм для Рози

Коли ж прочитав першi збляклi вiд часу рядки, написанi чорнилом, то був уже зовсiм ошелешений i знiчений. Незнайомка зверталася до когось, називаючи мое iм’я. Так-так, вона писала Івановi. Я знав, що iнодi на мене находить, що в менi ще й досi сидить оте застарiле, стократ архаiчне почуття романтизму. Пам’ятаю, на зустрiчi однокласникiв моя шкiльна антипатiя, вiдмiнниця Саша, сказала: «Іване, вже двадцять рокiв пiсля школи вiдкувала зозулька, а ти так i лишився невиправним романтиком». Але я не мiг навiть нафантазувати того, що написано в цьому посланнi невiдь вiд кого.

Із цього моменту моя свiдомiсть почала рухатись в бiк чорноi дiри, час вiд часу хапаючись за тонку шворку реальностi. Якась невидима сила опускала мене нижче й нижче в суцiльний хаос минулого, але та ж чортiвня й пiдсмикувала в теперiшнiй час. І вже нiхто не мiг поставити менi пiд ноги твердь земну. Я сам собi здавався гиркою старовинного годинника, котра зiрвалася з гальм часу.

Лист перший

Капелюшок

Доброго дня, вiчно дорогий Іване! Я знаю, що Ви не чекаете цього листа, i я, мабуть, не маю анiякiсiнького права писати Вам.

Але кому ж сильному й розумнiшому за мене розповiсти свою довгу iсторiю? Обираю Вас. Так вже складаеться, що менi завжди треба писати. Писати про все, бо iнакше я не можу розгадати ребуси життя, по-справжньому щось усвiдомити й збагнути. Коли я пишу – все стае на своi мiсця, i починаю розумiти бiльше. Я маю писати завжди, навiть тодi, коли моi слова нiхто не захоче читати. Сiдаючи до столу, молюся i сподiваюся, що, по-при бiль, який завдала, а може, ще й завдам, Ви дочитаете це i не проклинатимете мене, бо сама ще не знаю, чим скiнчиться iсторiя i чи скiнчиться взагалi. Я не впевнена, що колись Ви перегорнете цi сторiнки, що вони знайдуть пiщинку в сум’яттi теперiшнього буревiю, але те, що я не можу не писати – знаю напевно. Можливо, з цього листа почнеться цiла повiсть, а можливо, навiть роман, та головне, щоб дочитали до останньоi крапки, якщо мое послання в безвiдь вiднайде Вас. Я не боюся здатися комусь якоюсь iншою, бо я тепер i е iнша – зовсiм не схожа на ту, якою була в жiночiй гiмназii, де вчили бути нудною, скромною й вихованою до нiяковостi. Тодi я чекала Вас, я шукала, навiть передчувала. Моi передчуття справдилися так достовiрно, що навiть нашi дiалоги, якi колись проговорила подумки, спiвпали. «Не перебивайте мене, люба панi!» – говорили Ви.