Реквієм для Рози

А я весь час боялася розгубити думки, котрi виринали пiсля кожного мовленого Вами слова i враз тонули в навалi нових, наче це морськi хвилi кидали менi до нiг рапани i мушлi з перлами i з ходу змивали iх у глибоку вирву. Я не встигала хапати…

Все почалося давно, але найголовнiше чи найстрашнiше – сьогоднi. Я йшла в хутрi навиворiт по Марiiнсько-Благовiщенськiй[1 - Теперiшня Саксаганського.] i подумки молила Бога, щоб не наштовхнутися на патруль, бо тi, дивнi своiм новим мисленням, люди чомусь завжди бачили в менi буржуйку, навiть тодi, коли я замотувала голову дiрявою хустиною нашоi колишньоi служницi Фросi.

А тепер у мене не було тiеi хустини, бо Фрося втекла вiд нас iз якимось матросом, прихопивши все можливе й неможливе лахмiття з нашого дому. Вона втiкала поночi. Залишилися тiльки тi речi, якi були в моiй кiмнатi. Одягаючись, я знала, що зрадить капелюшок, але надворi було зимно, дрiботiв мокрий снiг з дощем навперемiн, i без капелюшка можна було привернути до себе ще бiльшу увагу. Парасолю Фрося продала восени на Сiнному. Славна парасоля була: розлога, ручка з панцира черепахи. Фрося тодi ще й моi останнi мiтенки[2 - Рукавички без пальцiв.] продала. Та я тепер не про парасолю i мiтенки, а про капелюшок… Маленький оксамитовий витвiр мистецтва з бантом вмостився на моiй макiвцi, ледве прикриваючи чоло, та зовсiм не рятуючи гарячу, на ту мить, голову. Той капелюшок привезла менi iз самiсiнького Парижа княжна Марiя Павлiвна, далека родичка, ще з добрий десяток лiт тому. Такi капелюшки вже давно вийшли з моди. Господи, та яка тепер мода! Нi – завиточкам, квiточкам, воланам! Моди тепер немае, вона – буржуазний пережиток, який хочуть витравити. Чесно кажучи, бант iз капелюшка я теж хотiла витравити, тобто зiрвати: смикала, смикала, навiть зубами спробувала – не вийшло. Можливо, вдома я б його ножем вiдрiзала, але чомусь збагнула недоречнiсть i виклик у цiй прикрасi вже на самiсiнькому розi вулицi i, зупинившись бiля чужого пiдворiття, намарне згаяла час. Менi конче треба було сповiдуватися. Я вже сто рокiв не була на сповiдi. А хто тепер ходить на сповiдь чи до причастя? І куди? Я поспiшала туди, куди несли ноги, сподiваючись зустрiти когось iз старих знайомих, хто мiг би менi порадити священика.

– Ану-ану, баришня, йди-но сюди! – почула я голос позаду себе i завмерла з клятим капелюшком у руках, та за мить з переляку вiдiрвала зубами бант i спрожогу запхнула його за полу свого виворiтного хутра.