Страта двійника (збірник)

) Ви чекаете, коли пiдуть люди, якi вас побили. Припустiмо, вони пiшли. (Пiдводиться i йде до столу.)

Вiн (опускае голову, зiтхае): Можу я замовити таксi?

Вона: Я вам допоможу. З такою рукою вам важко буде набрати номер.

Обое виходять у передпокiй. Жiнка затримуеться у дверях. Молодик пiдходить до телефону, тягнеться до слухавки.

Вона (рiзко): Ця комедiя стае нудною! Ви мали передбачити, що я – як акторка – добре знаюся на гримi. Ви цiлком можете повернутися пiшки. І застерiгаю: в будинку встановлено сигналiзацiю, це миттевий зв’язок iз полiцiею.

Не знаю, чого ви хотiли, але раджу вам щезнути так само хутко, як ви сюди пробралися. (Виходить до вiтальнi, зачинивши за собою дверi.)

Молодик стукае у дверi.

Голос iз домофону: Викликати полiцiю?

Вiн (несмiливо, жалiсно): Я хотiв би забрати сумку.

Вона: Яку сумку?

Вiн: З апаратурою.

Вона: Прошу.

Молодик вертаеться до вiтальнi, трохи барячись, бере сумку i починае перекладати апарати.

Жiнка з’являеться у дверях.

Вона (з iронiею): То вся справа була саме в цьому?

Вiн (покiрно): Так.

Вона: І що це мало бути? Фоторепортаж?

Вiн: Нi.

Вона: З якоi ви газети? Чи, може, ви вiльний стрiлець?

Вiн: Нi з якоi.

Вона: Навiщо ця брехня? Ви боiтеся, що я зателефоную i вимагатиму, щоб вас викинули з редакцii?

Вiн: Нi. Я студент. Це правда.

Вона: І навчаетесь у Ганноверi?

Вiн: Так. (Із розпачливим виглядом кладе сумку.) Рiч у тiм, що я маю написати роботу на ступiнь магiстра.

Для мене це великий шанс. (Рушае до дверей.) Я не маю грошей на подорожi великими галереями. Моя тема – Каналетто венецiйського перiоду. Ваш чоловiк не дозволяв робити репродукцiй… (Зачиняе за собою дверi. За хвилину знову вiдчиняе iх.)

Вона: То мiй чоловiк… До мене ви не зверталися.

Вiн: Я боявся, що ви вiдмовите, i тодi я втратив би останню надiю.

Вона: Йдеться про фотографiю картини?

Вiн: Так.

Вона: Як же ви це собi уявляли? Що я впущу вас до будинку як жертву нападу, а ви зробите репродукцiю Каналетто? Розраховували, що я розчулюся?

Вiн: Так чи iнак, ви ж мене впустили.

Либонь, у якусь мить ви у все це повiрили. (Несмiливо всмiхаеться.)

Вона: Радше ви самi в це повiрили. Ви й досi тримаете руку так, наче вона болить…

Вiн (розв’язуючи носовичка на руцi й кладучи його до кишенi): Сила самонавiювання…

Вона (смiеться): Ну, i як це було? Ви бiгали чи робили присiдання, щоб захекатись?

Вiн: Бiгав.