Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

З Ярослава Олена написала Михайловi (вiн поки що залишався у Краковi й на Украiну мав виiхати пiзнiше) коротенького листа:

«Дорогий Михайлику! Щасливо доiхали до Ярослава i чекаемо на обiд у ресторацii. Наразi почуваемо себе добре, хоч ще не застали дома, кого було треба. Їхалося добре. Надiемося, що все буде гаразд. Ти теж не турбуйся. Цiлую мiцно-мiцно. Твоя Олена».

Улас Самчук згадуватиме. В очiкуваннi, коли з’явиться людина, яка мала iх таемно переправити на той, украiнський, берег, пiшли до Сяну i десь у затишному мiсцi полягали на свiжiй травi, дивилися у сине, вже украiнське небо i спiвали:

Дiвчинонько люба, де будеш ти спати,

На Вкраiнi далекiй!

В степу пiд вербою, аби, серце, з тобою,

На Вкраiнi далекiй…

Пiсню урвали – а раптом нею накличуть бiду? За самовiльний перехiд кордону можна потрапити й до концентрацiйного табору… Декого, спiймавши, нiмцi навiть на мiсцi пострiляли…

Виявилось, що переходити Сян у Ярославi небезпечно, iм порадили це зробити в селi Сосницi, дали адреси надiйних людей, якi допоможуть це зробити.

Наступного дня потягом, а далi пiшки дiсталися Сосницi – там мiсцевий священик мав зарадити iхнiй справi.

Через роки Улас Самчук згадуватиме у своiх споминах:

«Сян виступив перед нами несподiвано. Невелика, поетично заросла рiчка крокiв п’ятдесят шириною. На всi боки оглянулись – i з Богом. Швидко скинули взуття, я забрав своi i Оленинi речi… Вода була тепла, трохи бурхливiша i каламутнiша, нiж звичайно.

Ми йшли дуже швидко, я попереду, Олена, тримаючись за мое плече, за мною. На серединi вода сягала сливе до пояса…»

Йшла до кордону з подвiйним почуттям, рiзко протилежним одне одному – з радiстю i сумом, що межував з тривогою. І хвилювала не небезпека шляху.

Радiсть, що нарештi вона повертаеться на Батькiвщину любу свою, омрiяну, повертаеться, щоб бiльше ii нiколи – що би там не було! – не залишати, а сум…

Сумно було прощатися з батьком – хворим i таким самотнiм, аж неприкаяним у чужому краi, немолодим, як пiдрубаним пiд корiнь… Думав, що дочка люба його догляне на старостi, турботою своею ласкавою вiку йому доточить… принаймнi проведе його в той, в iнший свiт, а воно…

Не так склалося, як гадалося.

Це батько так був переконаний, а вона ж вважала, що навпаки: так склалося, як вона й гадала. Але й його можна зрозумiти. Пiсля смертi дружини, яку вiн незрадливо кохав, Іван Шовгенiв залишився в чужих краях сам-один.