Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

У Празi Улас Самчук належав до Студентськоi академiчноi громади. «Нас було кiлька сотень iз загальноi кiлькатисячноi украiнськоi колонii, ми були поколiнням Крут, Базару, Листопада, Четвертого Унiверсалу, Украiни Мiлiтанс». У 1937 роцi з iнiцiативи Євгена Коновальця була створена культурна референтура Проводу украiнських нацiоналiстiв на чолi з Олегом Ольжичем. Центром культурноi референтури стала Прага, а однiею з головних установ – секцiя митцiв, письменникiв i журналiстiв, де головував Самчук.

Був вiн на той час автором оповiдань i знаноi вже трилогii «Волинь» (книги I–III, 1932–1937), головний герой якоi – молода украiнська людина, котра прагне знайти свое мiсце в життi шляхами нацiонально-культурного й державного становлення.

Саме роман «Волинь» принiс 32-рiчному письменнику майже свiтову славу. Як стверджуватиме пiзнiше один з дослiдникiв творчостi письменника, «У 30-х роках вживалися певнi заходи щодо кандидатування Уласа Самчука на Нобелiвську премiю за роман „Волинь“ (як i Володимира Винниченка за „Сонячну машину“). Але, на жаль, iхнiх iмен немае серед нобелiвських лауреатiв: твори письменникiв погромленого i пригнобленого народу виявились не конкурентоспроможними не за мiрою таланту, а через вiдсутнiсть перекладiв, вiдповiдноi реклами».

Ідейним продовженням «Волинi» стала повiсть «Кулак» (1932), в романi «Марiя» (1934) письменник вiдтворив трагедiю голоду украiнського народу на центральних i схiдноукраiнських землях 1932–1933 рокiв, у романi «Гори говорять» (1934) – показав боротьбу гуцулiв з угорцями на Закарпаттi.

Для Олени Телiги, яка була на той час авторкою лише низки розпорошених вiршiв в журналах та кiлькох рецензiй i статей, Улас Самчук був живий класик.

Письменник на той час ще неодружений, хоч i розпочав уже четвертий десяток, вигляд мав вельми симпатичного молодика (час, здаеться, над ним був невладний), як сам зiзнавався, «вельми прудко бiгав тодi за жiнками». Хоча й мав наречену, котра тодi перебувала в Киевi – до неi, переходячи Сян, вiн i збирався податися, але коли вирушив удвох з Оленою глухими краями до Сяну, то здавалось, вмить забув про свою наречену i про те, що вiн до неi прямуе, а почав виявляти увагу до супутницi – що вдiеш, джигун!

Сян перейшли вбрiд – у тiм мiсцi, що пiдказали iм мiсцевi жителi (серед них були украiнцi, бо поляки здали б iх прикордоннiй сторожi).

Де брели по колiна – пiщанi намивнi мiлини, – де по груди, а де – на бистринi – довелося трохи пливти.