Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

Ще на польському березi Улас нарiзав очерету та рогозу, зв’язав перевесельцями з осоки невеличкий плотик, на нього вони й склали своi речi – Олена вузлик з усiм необхiдним для жiнки (вбрана вона була пiд селянку, тож вузлик для неi – звична рiч), Улас – торбу, в якiй, крiм усього, знаходилися (як вiн не без гумору згадував) ще й рукописи його нових «безсмертних шедеврiв». Потiм вони роздяглися мало не до бiлизни (Улас, як чемний мужчина, делiкатно вiдвернувся, поки Олена роздягалася, хоча те було зайвим, адже, переходячи рiчку, треба ж було й поперед себе дивитися), склали одяг на плотик i отак, ойкаючи (себто Олена ойкала, вранцi водиця Сяну була досить свiженькою), – побрели на той берег.

Брести довелося чималенько, петляючи сюди й туди, як петляли мiлини, де «переправа», як смiялась Олена, вiдбулася без пригод. За винятком одного випадку, коли Улас…

Скiльки брели, Улас весь час намагався не дивитися на свою супутницю, вiдводив погляд убiк, але…

Нi-нi, та й непомiтно (так йому здавалося) зиркав на Олену – який чоловiк не спокуситься! Бо в Олени було таке струнке i гарне тiло: мармурове, нiжно-звабливе, з округлими жiночими формами.

Проте стримувався, вдаючи, що йому все байдуже, i вiн зайнятий лише тим, щоби намацувати хоч якусь твердь пiд водою.

Але… Задивившись на Олену, таки шугонув з головою у вирву, а випiрнувши, замахав руками i ледве вибрався на мiлке.

– І як же це я… – бурмотiв.

– Не треба було задивлятися, Уласе, на чужу жiнку! – усмiхнулась Олена. – Тим бiльше, у Киевi на вас буцiмто чекае наречена?

Улас од тих слiв губився: таки правда, задивився на чужу, але ж на таку чарiвну…

– Вгадала? – запитала Олена.

– Авжеж, панi Олено, – знiяковiв Самчук. – Ви така, що не замилуватися вами, хто би мiг…

– От i втрапили у вирву…

– Та заради вас – хоч куди завгодно!

І раптом у прибережжi, голосно закувала зозуля – як на замовлення: ку-ку, ку-ку, ку-ку…

– А давайте порахуемо, скiльки вона лiтечок нам напророкуе?

– Це польська зозуля й украiнцям вона не щедра на лiта.

– Чому? Берег вже украiнський, тож i зозулi тут украiнськi. Куди тим лядським зозулям!

І доки вони зодягалися, зозуля все кувала, даруючи iм багато лiт…

– Бачите? Слухаете? Такими щедрими бувають лише украiнськi зозулi…

Ледве помiтною стежкою рушили до якогось села неподалiк рiчки.