Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

– Це ж наше село, украiнське… – наче сама до себе жваво гомонiла Олена. – Тiльки б у ньому не було нiмцiв, бо вiдразу ж здогадаються, що ми з того, з польського берега прийшли…

Ще зi спогадiв Уласа Самчука про перехiд Сяну:

«…На серединi вода сягала сливе до пояса, але ми швидко ii перебрели. За нами з берега слiдкували очi наших друзiв, а коли ми вирвалися на другий берег i оглянулись назад, вони помахали нам руками, що все безпечно, i зникли в кущах. Ми також метнулись в кущi i спонтанно кинулись у гарячi, мiцнi обiйми.

Нашi серця схвильовано билися, нашi очi захоплено горiли. Ми ж були на украiнськiй землi! На Украiнi!

Знайти потрiбнi слова, щоб висловити урочисту схвильованiсть наших душ, той полум’яний салют, гостре збентеження i пекуче щастя, нема змоги. Ми так розгубилися, що за хвилину забули про небезпеку. Але довкруги було тихо i порожньо. Ми швидко привели себе до порядку i рушили вперед через луг, без стежки, навмання, густою висохлою зеленою травою.

В одному мiсцi ми натрапили на невеликий стовпчик, що ледве визирав з високоi трави, з випаленими на ньому лiтерами СССР i знаком серпа i молота.

Тут ми вирiшили зупинитися. Було дивно, чудно, незбагненно. Тож це була та, заборонена, заворожена, суворо бережена мертва смуга на планетi, яка дiлила свiт на двi непримиреннi частини. Ми оглядали той дивовижний стовпчик, вдивлялися у безлюдний простiр, на обрii якого вздовж рiчки лежали зруйнованi i зарослi бур’янами села. Ми дивувалися, що нам судилося бачити i переживати це своiми очима i своею душею, без нiяких чужих дозволiв, нiяких прохань, нiяких вiз.

І те, що мрiею було роками,

Все обернеться в дiйснiсть i можливiсть, —

Нам буде сонцем кожний кущ i камiнь

У цi хвилини, гострi i щасливi.

Подумать тiльки: нашi села й люди,

А завтра прийдемо – до свого мiста!

Захоплять владно зголоднiлi груди

Свое повiтря – тепле та iскристе!

О, як це точно, до подробиць, до найглибших тонiв було нею наперед вичуте, i яке чудо, що все це так здiйснилося! Олена слухала цi своi власнi слова, якi я iй декламував, i в ii очах свiтилася екстаза».

У першому ж селi Стiбному, куди вони зайшли за адресою, що ii мали, повсюди виднiлися занедбанi господарства, де-не-де бачили людей. Тi розповiли про тяжкi недавнi роки, коли iх викликали на допити. У селi майже не залишилося молодi – одних вивезли до Сибiру, iнших забрали до вiйська, а хто й сам пiшов за Сян – туди, звiдки Улас Самчук та Олена Телiга оце щойно прийшли.