Амазонка. Київ–Соловки (збірник)

У цiлому помешканнi була едина тепла, або може краще сказати, не дуже холодна кiмната – кухня, i там ми iли спiльну вечерю, яка день у день складалася лише з однiеi страви: гороху, звареного на водi, без солi й товщу, – а все ж таки це була основна наша iжа на день. Там, за теплим гороховим супом, якщо ту страву можна було так назвати, обговорювалися щоденнi переживання, рiзнi зустрiчi, справи. І хоч Олена Телiга була найстарша мiж нами – iй тодi було вже понад тридцять, – вона виявляла себе дуже добрим товаришем, порадником, рiшуче протестувала проти того, щоб ми брали пiд увагу те, що вона жiнка, й давали iй якiсь пiльги в тих, до речi, не надто вибагливих господарських обов’язках.

Пiд час всього того перiоду я пригадую ii в тому самому суворому чорному костюмi й чорному капелюсi. Це викликало враження певноi суворости, i справдi, вона була суворою до себе й до iнших, якi пробували своi особистi iнтереси поставити понад нацiональну справу, для якоi ми всi там були. Крiм того, вона була рiшуча, безкомпромiсова, а при тому дуже невимоглива щодо особистого життя й витривала, якщо мовити про терпiння рiзних невигод у неопалюваному помешканнi, де вночi замерзала вода в шклянках i де лише в кухнi i то ввечерi, коли ми трохи топили, було теплiше.

Знаходила Олена Телiга час i для поетичноi творчостi, хоч, здавалося, було не до того. Корнiй Товстюк, що був разом з нею в Киевi восени 1941 року, писав у своiх споминах: «Олена Телiга в той час працювала над твором про героiзм спартанцiв i його вiдлуння в Украiнi.

Твiр починався з епiграфа: «Dic, hasps Spartae, nos hic vidisse jacentos, dum santis Patriae legibus obsequimur! – Скажи, подорожнику, Спартi, що ти нас тут бачив полеглих пiсля того, як ми виконали свiй святий обов’язок перед Батькiвщиною!» (Цi слова написанi на могилi оборонцiв Спарти.)

Олена передчувала, що iй i ii друзям судилося повторити подвиг спартанцiв, готувала себе до цього.

З великими труднощами серед сувороi зими дiстався до Киева ii коханий Михайлик. Улас Самчук, до якого вiн заiздив по дорозi в Рiвне, згадував, як вiн його проводжав у цю нелегку путь. «…В середу 29 листопада, в годинах раннiх за бурхливоi снiжноi погоди, я виряджав його в дорогу до Киева. Вiн iхав вiдкритим тягаровим автом… сидiв на якихсь скриньках якогось майна, бо в кабiнцi не хватило для нього мiсця.