Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)

Немовби втомився чекати – i ось нарештi дiждався. Вiн хвацько видряпався по моiх джинсах i светру просто на плече й замуркотiв. Шерстка у кота виявилася чистенькою, промитою, блискучою, – невдовзi ми дiзналися чому. Коли кiт довiрився нам цiлковито, вiн продемонстрував свiй головний атракцiон: розiгнався, завис на мить над водою, лунко шубовснув в озеро i поплив, пихато задерши до неба мушкетерськi вуса. Поплавав, поплескав лапами по водi, пiдчепив рибку, приволiк ii до берега й акуратно вклав бiля моiх нiг. І сам сiв поряд, примруживши зеленi очi й не припиняючи муркотiти.

Послухавши нашi здивованi та захопленi вигуки, стрибнув у воду знову, поплавав повiльно, елегантно, плавно розсуваючи воду лапами, явно отримуючи насолоду. Вилiз на берег i всiвся на яскраво-зелену траву, ретельно струшуючи кожну лапку по черзi та вилизуючись. Вiдтак картинно пригладив вуса, прогнувся тугим блискучим тiльцем i знову радiсно замуркотiв, мружачись на призахiдне сонце.

Кiт пропонував нам дружбу. Ми йому дуже сподобались, i вiн зi шкiри пнувся, щоб сподобатися нам.

Але щось у ньому, в цьому котовi, було не так – надто вже легко вiн нас перегравав. Наче i морда в нього така добряча, не хижа зовсiм, i намiри найбiльш доброзичливi – пестився, муркотiв, рибою почастував, – проте дивився вiн на нас дещо зверхньо та з легкою зневагою.

Власне, вибору в нас не було. Кiт усе вирiшив за нас. Вiн спокiйно залiз у машину, влiгся зручненько i, ретельно вмившись, терпляче перечекав нашi марнi суперечки з дiтьми.

Ось так ми i повезли його додому.

– Давайте назвемо його якимсь гордим вiрменським iм’ям, – запропонував син Данило.

– Яким? – пiдхопила донька Лiна.

Зауважте, нiхто з чудернацькоi нашоi родини не запитав: чому вiрменським, а не iм’ям будь-якоi iншоi гордоi нацii? Нi.

– Яким же? – нетерпеливилась Лiна.

– Давайте назвемо його Гамлетом.

Кiт стрепенувся i перелiз до Данила на колiна.

Гамлет то й Гамлет. Тепер у кота було горде вiрменське iм’я.

– Треба буде ознайомити його з правилами нашоi родини, – поважно проказав тато з-за керма.

Авжеж! Звичайно, ознайомимо. У нас-бо в родинi одне правило – жодних правил. Головне – не кривдити ближнього свого i дiлитися кожною радiстю.

А дзуськи! Вдома котову люб’язнiсть неначе водою змило. Виявилося, що сенс життя його i наш (тобто дiтей, собаки Чака, папуг, цуценяти Молодi, павука Єремiя – коротше, всiеi нашоi родини) не збiглися. Ми всi жили тому, що життя – гра i свято.