Там, де ми живемо. Буковинські оповідання (збірник)

Вiн умiе розганяти хмари, викликати дощ, лiкувати людей та худобу, передбачати землетруси, знiмати вроки… Ми прийшли до нього якось на свiтанку в гостi. Дивовижний вiн, мiй друг мольфар. Його навiть попереджати не треба, та й телефона в нього немае. Вiн завжди знае заздалегiдь, що ми до нього йдемо. Ми ще не знаемо, а вiн уже чекае на нас. Ми – це мiй собака мiстер Чак Гордон Барнс i я.

І ось одного разу, коли ми пили чай з трав на ганку, Чак звично сидiв бiля моiх нiг, майже нерухомий, напружений, пильний, зосереджено водив своiми видатними вухами, та раптом якось дивно тихенько заскавчав кудись у напрямку вершини Чорногори в туманi.

– Що це з ним? – занепокоiлась я.

– А це вiн з Богом розмовляе, – спокiйно вiдповiв мольфар, розпалюючи люльку. – Розмовляе про те про се… І про тебе. Вони всi вмiють з Богом розмовляти. А тут у горах – небеса поряд.

Вони – якщо ви не зрозумiли – це брати нашi меншi. Нашi надiйнi вiдданi друзi. А небеса – це небеса.

Я певна, що природа дружби така ж органiчна, як природа Чорногори.

Дружба – це не винахiд людини. Це винахiд когось розумнiшого. Це даеться згори. Як умiння посмiхатись або плакати.

І через те, що дружбу нам дано згори, друзями можуть бути не лише люди. Ними можуть бути хто завгодно…

Ось кажуть: «чотириногий друг»… Це що таке? Оце – чотириногий! А якщо в гусенички двадцять нiжок, то вона що, нам нiякий не друг? Або ось кенгуру гасають сюди-туди на своiх двох? Як? А краб? Восьминiг? Що, вже нам не брат менший? А папуга? А курочка? Звичайна маленька курочка на двох нiжках, – ми що, з нею вже не дружимо, коли так?

Дурницi це все! Чотириногий друг – це диван.

А я особисто дружу з усiма, кого в цьому життi зустрiчаю, незважаючи на кiлькiсть нiг, лап, щупалець, крил або плавникiв. І всi моi друзi також не перебирають, у кого скiльки чого.

Наприклад, моя знайома на iм’я Марися. Так, ми друзi. Ось тiльки вона – кобила, а я – нi. Здаеться, нi… Хоча Марися про це не здогадуеться. Адже мислимо ми однаково! І тiшимося одна одною страшенно, коли зустрiчаемось.

Я ii знайомлю зi своiми друзями: людьми, собаками, павучками. Вона мене – зi своiми. Тобто коло друзiв розширюеться.

Наприклад, Марися дуже тiсно дружить iз Жуком. Нi, це не комаха i не людина з таким iм’ям. Це маленький чорний собачка. Вони працюють разом. У дитячому садку. Такоi вiдданостi одне одному я давно не бачила. Ось чуеш: цок-цок… Це конячка. І обов’язково десь поряд Жук трюхикае, швидко лапками своiми дрiботить.