Філософські етюди

Адамова постать була справдi позначена такою могутньою реальнiстю, що з цiеi хвилини Пуссеновi став зрозумiлий змiст неясних балачок старого. А той дивився на картину з виразом самовтiхи, але без захвату, нiби кажучи подумки: «Я можу й краще намалювати!»

– У нiй е життя, – сказав вiн, – мiй бiдолашний учитель тут перевершив себе, але в глибинi картини вiн не досяг цiлковитоi правдивостi. Людина тут жива, ось-ось вона пiдведеться й пiдiйде до нас. Але тут немае нi повiтря, яким ми дихаемо, нi неба, яким ми милуемося, нi вiтру, який ми вiдчуваемо своею шкiрою.

Та й людина тут – лише людина. А тим часом у цiй першiй людинi, яка вийшла з рук Бога, мало б вiдчуватися щось божественне, а ми нiчого такого не вiдчуваемо. Мабузе сам у цьому признавався з досадою в тi хвилини, коли не бував п’яний.

Пуссен поглядав то на старого, то на Порбуса з якоюсь тривожною цiкавiстю. Вiн пiдiйшов до Порбуса i, мабуть, хотiв запитати в нього, як звуть господаря дому. Але художник iз таемничим виглядом притулив пальця до уст, i юнак погамував свою цiкавiсть i змовчав, сподiваючись, що рано чи пiзно яке-небудь слово дасть йому змогу вгадати iм’я того, хто запросив його в гостi, людини, безперечно, багатоi i щедро обдарованоi талантом, про що свiдчила i та повага, з якою ставився до свого вчителя Порбус, i чудеснi твори мистецтва, якими була наповнена зала.

Побачивши на темнiй дубовiй панелi чудовий жiночий портрет, Пуссен вигукнув:

– Який прекрасний Джорджоне!

– Нi, – вiдповiв старий.

 – Перед вами одна з моiх раннiх дрiбничок.

– О Господи, значить, я в гостях у самого бога живопису, – простодушно мовив Пуссен.

Старий усмiхнувся, як людина, що давно звикла до таких величань.

– Метре Френхофер, учителю мiй, – сказав Порбус, – чи не дасте ви менi трохи вашого чудового рейнського вина?

– Два барила, – вiдповiв старий. – Одне в нагороду за втiху, яку я мав сьогоднi вранцi, милуючись твоею прекрасною грiшницею, а друге – на знак дружби.

– Ох, якби я так часто не хворiв, – сказав Порбус, – i якби ви дозволили менi подивитися на вашу «Прекрасну Нуазезу», я змiг би тодi створити картину велику, з глибокою перспективою, з постатями в людський зрiст.

– Показати тобi мою картину? – вигукнув старий iз хвилюванням у голосi. – Нi, нi! Я ще повинен ii завершити. Учора ввечерi, – провадив вiн, – я був подумав, що вже закiнчив свою Нуазезу. Їi очi здалися менi вологими, а тiло живим.