Над Чорним морем

– Може, червона? – поправила Надя й засмiялась.

Надя сказала матерi по-грецькiй про ii помилку. Стара весела Зоя й собi зареготалась.

– А я ж по-вашому яка рожа? – спитала в Зоi Махнiвська.

– Ти… ти… жов… жов… зелена рожа, – обiзвалась Зоя й сама догадалась, що не потрапила на колiр: тi кольори по-великоруському вона все перемiшувала з украiнськими та молдавськими.

Пiднявся регiт. Дочка знов сказала матерi пo-грецькiй про ii помилку. Стара Зоя тiльки рукою махнула.

– Надю! чи готовий самовар? Напою я свiй живий квiтник чаем, – сказала Зоя Полiкарпiвна: в мене i в садку квiтник, i в хатi квiтник.

Дивiться, панни, як зацвiли в моему садку квiтки!

Зоя просунула руку через залiзнi гратки й одчинила вiкно. Квiтник цвiв усякими квiтками й був i справдi схожий на Зоiну кiмнату. Попiд стiнами кругом садочка неначе вилася гiрлянда з бузкового цвiту. Над дорiжками цвiли густi рядки синiх та жовтих пiвникiв, неначе зелене бадилля обсiли роем квiтчастi метелики. На грядках червонiли повнi пiвонii.

Огнем горiли букети жовтогарячих лелiй. Розцвiтались делiкатнi троянди центифолii. В вiкно повiяло ароматом рож, вперемiшку з гiркими пахощами волоського горiха та бузку.

– Моя мама трохи не цiлуеться з квiтками, – обiзвалась насмiшкувато Надя.

– Як у Смирнi, як у Смирнi мiй квiтник, – сказала Зоя.

– О, в вас поетична вдача, – сказала Саня до Зоi.

– Люблю квiтки, люблю вас, молодих, люблю й пiснi. Пiсля чаю заспiваете менi. Я й сама колись спiвала: як я спiвала! та минуло мое, – сказала Зоя й здихнула.

 – Оце, як довго не несуть самовара, а я пити хочу, – сказала Зоя згодом.

Одчинились дверi з пекарнi. Надя Мурашкова внесла самовар, поставила коло порога, а сама метнулась до камоди шукати скатерки. Вона вийняла попелясту скатерть i хотiла застелити стiл.

– Надю, застели-бо стiл бiлою скатертею! Я люблю бiлий колiр, – сказала Саня, – в йому е щось iдеальне, iдеально чисте.

– Вже й в тебе смак! Чорний колiр кращий. Я люблю чорний цвiт, – сказала Надя.

– Вулкани, вулкани, прикритi чорним попелом та лавою, – сказала насмiшкувато Саня. – А пiд тим чорним попелом огонь! Скiльки вогню. «Чорний цвiт, мрачний цвiт ти мне мил навсегда», – заспiвала Саня.

Надя Мурашкова насупила трошечки брови. Саня виявляла ii потайну вдачу, не для всiх паннiв вiдому.

Стара Зоя знайшла бiлу чисту скатерку й застелила стiл. Од скатерки полився бiлий свiт i залив i без того свiтлу од сонця кiмнату.