На гастролях в Микитянах

Артисти здатнi стямкувать, що гарне, а що погане. Про це нема що й казати, – промовив стиха отець Зiновiй.

– Оце ми до вас на гастролi в вашi краi! – гукнув артист на ходi.

Гостi вийшли по схiдцях на ганок. Хазяiни привiтно й з щирим серцем привiтались до iх i запросили до покоiв. Гостi пороздягалися в прихожiй i вступили в свiтлицю. За ними слiдком вбiгла собака, понюхала носом повiтря й лизнула в руку хазяйку. Свiтлиця була чимала, подовжаста, але з невеличкими вiкнами й невисока. Артист був височенький, плечистий та тiлистий, з бiлим лицем, русявий та з ясними карими очима.

Па бiлому виду, по рожевих устах було знать, що цей колишнiй селюк вже дуже спанiв, бо скидався на випещеного панка-дiдича.

– От ти, Соню, i на Украiнi, та ще й у Микитянах, в украiнському селi. Отут ти перепудишся й, може, перепечалишся на смерть за вакацii, – сказав в жарти Флегонт Петрович.

– Я нiгде не нудитиму свiтом, хоч я й зросла в столицi. Чи на селi, то й на селi. Менi байдужiсiнько за це! Ще змалку тягло мене на пiвдень.

А по своiх пересвiдченнях i поглядах – я демократка, нiколи не нехтувала села та народу, – говорила Софiя Леонiвна, примостившись в тiсненькому крiслi проти матушки.

– Коли в вас такi сьогочаснi пересвiдчення, то ви швидко звикнете до села й до нас, селюкiв, – промовив отець Зiновiй.

– Ви петербурзька, а тим часом ви дуже скинулись на волошку, неначе ви родом з Бессарабii, абощо, – сказала матушка, в одну мить окинувши оком Софiю Леонiвну й ii очi, i темно-червонi уста, i чималi бiлi руки, i рiвну тiлисту постать, до котроi нiби влипла гарненька сизенька сукня.

– Та в iх у Петербурзi помiшанi горох з капустою. Є там мiшанина та усячина: е й великороси, i нiмцi, i татари й чухна, i естонцi та ливонцi. Може, моя Соня з чухонцiв, – жартував Флегонт Петрович.

– Вже з кого-кого, тiльки я не з чухонцiв. Ти ж знаеш, що в iх на головi волосся або жовте, або нiби лляне, – говорила Софiя Леонiвна низьким альтовим голосом.

– Це правда, що вони, мов жовтi лисицi, а ти, нiвроку, гарна на вроду, бо чорнява, як волошка.

– То-то й ба! Це й показуе уявки, що я не чухонка, – сказала Софiя Леонiвна.

Їi низький голос був гучний, голосний i приемний, хоч був трохи рiзкий. Гучний голос ii сповнив усю свiтлицю i неначе ще й не змiщався в iй.

– А школа, мабуть, ще не готова для нас на житло, бо стоiть, неначе ряба корова: певно, тiльки що пошпарована. Не встигли обмазать окола? – спитав Флегонт Петрович.