Біла юрта. Міфологія та епос Туркменістану

В один iз днiв, коли опустилися сутiнки, караванники почали турбуватися i передавати один одному: «Тягни верблюда сильнiше, говори тихiше!» Зрозумiла вона, що непросто це, погнала свого вiслюка до караванбашi.

– Гей, караванбашi! Щось ви поспiшаете сьогоднi! Чи не сталося, бувай, чого?

– Проходимо ми, шановна, повз Чотирьохгiрний Чандибiль. Править ним бек Герогли. Якщо не проминемо цю мiсцину до сходу сонця, розорить нас даниною. Ось i хочемо уникнути поборiв.

Почула стара iм'я Герогли з Чандибiля, почала притримувати вiслюка, щоб вiдстати вiд каравану.

«Допоможе Аллах, виiде Герогли оглядати караванний шлях; побачить моi слiди, i, можливо, вдасться менi заманити його».

Так думала вона злiзаючи з вiслюка, зняла одяг i почала рухатися, торкаючись задом землi.

…Наступного дня каже Герогли:

– Косе, закiнчилися грошi у нас, скоро iсти нiчого буде. Поiдьмо, оглянемо караванний шлях – хто проiздив, хто проходив!

– Отакоi, Герогли! Сам iдь, сам дивись. А я думаю, навряд чи зараз там знайти що можна…

– Добре, – вiдповiв Герогли i поiхав сам.

Побачив вiн слiд великого каравану. Поiхав

Герогли по слiду, погнався за караваном i тут запримiтив, що в бiк повернули слiди вiслюка. А поряд були ще якiсь дивнi слiди.

Пiшов вiн по цих слiдах. То пiднiмався вгору, то спускався вниз. Пiднявся на пригiрок, бачить – стоiть вiслюк, а бiля його нiг стара лежить. Рот у староi – наче вогнище, зуби – як iкла, жили на шиi – як каркас юрти, вся вона зморщена – як ковальський мiх.

– Гей, шановна, що робиш ти тут?

– Ой, сину мiй! iхала я з караваном, та не витримала, притомилася i вiдстала.

Покинули вони мене. По словах твоiх бачу – добрий ти мусульманин. Помру я скоро. Поховай мене, сину мiй, кинь пригорщу-другу землi.

– Та нi, стара, не дамо ми тобi померти. Сiдай на вiслюка, i вiдвезу я тебе до фортецi.

– Сил немае на вiслюка сiсти. Коли знайдеться у тебе окраець хлiба, кинь менi.

– Не можеш сiсти на вiслюка – посаджу позад себе. Давай руку!

– Не пiднятися менi з землi, – вiдповiдала вона i простягла руку

Герогли потягнув ii, i сухозада стара легко скочила на круп коня.

Погнавши вiслюка попереду, Герогли попрямував до фортецi.

Кожен раз, коли повертався Герогли, Агаюнус зустрiчала його, ледь сходив вiн з коня, обiймала, щоб не думав, не згадував, що немае у нього нi сина, нi доньки. Ось i зараз Агаюнус вийшла зустрiчати його, та зупинилася, – сидить за спиною Герогли страшна стара баба, схожа на стару мавпу.