Месник

– Бiльше не хочеш з ним бути?

– Не хочу. Вiн часто йде до iнших жiнок, потiм повертаеться i говорить, що моя попка найкраща в свiтi…

– Це я так сказав.

– Вiн теж так говорив. Не хочу, щоб мене порiвнювали з ким-небудь iншим…

– А якщо я пiду до iншоi жiнки?

– Ти не пiдеш. А якщо пiдеш – не повернешся.

– А ти можеш пiти до iншого?

– Зараз не можу, – розсмiялася.

– Ну, взагалi…

Лана нахилилася, обхопила його голову руками, подивилася в очi.

– Звичайно ж я можу пiти, – видихнула вона, схилившись на подушку.

 – Але я не хочу йти вiд тебе. Я не думаю про це, я це вiдчуваю. Адже я можу бути з чоловiком лише в тому випадку, якщо його поважаю. Знаеш, я навiть пiдкорятися можу тому, кого поважаю, я навiть умiю бути слухняною. Я слухатимусь у всьому того, кого виберу.

Лана пiднялася в повний зрiст, однiею ногою переступила через чоловiка i так завмерла над ним, опустивши голову i пронизуючи його очима. Модест бачив ii всю. Очi звикли до темряви. Вузьке правильне обличчя, великi чорнi очi, коротке чорне волосся, напруженi гострi груди, акуратно пiдстрижена темна дорiжка помiж нiг, округлi стегна, довгi виточенi ноги.

– У тебе надзвичайна краса… Незвична…

– Може бути. Мiй тато – узбек. Мама – украiнка. Тато дав менi iм’я – Ланарiя…

– Це що значить?

– Не знаю. І тато не знае. Вiн сказав, що це найкрасивiше слово, яке вiн чув. І вiн це слово подарував найкрасивiшiй дiвчинцi, щоб вона була найгарнiшою жiнкою у свiтi.

Лана повiльно присiла, впускаючи чоловiка в себе… Пiдвелася… Сiла… Впала йому на груди… Гострi нiгтики увiткнулися в тугi чоловiчi плечi.

– Будь у менi… Не виходь… До ранку…

– Господи!.. Я зараз помру…

– Не квапся, рiдний…

– У мене сто рокiв не було жiнки!

Лана обхопила його ногами так, що здавалося, тiла iхнi зрослися. Вона не дозволяла йому нiчого робити, сама рухалася, прискорюючись, задихаючись, шепочучи щось смiшне, звабне, соромливе… Не дозволила йому вийти, як першого разу, коли вони мов божевiльнi впали на лiжко, зриваючи один з одного одяг.

Забрала в себе все до краплиночки, перевернула його на себе, нiби струшуючи все-все-все, що ще могло залишитися. Давила його плечi, втискуючи в себе ще глибше. Стогнала… Плакала… Смiялася…

У дрiмотi притихли… Сiпнулися… Роззирнулись… Згадали.

– Ти хто?

– Я – твоя жiнка.

– Я хто?

– Ти – мiй мужчина. Най-най-найкоханiший!

– Лана… Ланарiя… Так не бувае.