Месник

А якщо немае, то й не знайде, а не знайде – з нього i запитають… Не дуже все це весело, але й нiчого особливо поганого. Деяка старовина в селi е. Якщо Сашковому шефу все це подобаеться – грошей дасть, а вiн уже умовить односельчан продати iкони та стародавнi книги. Найважче буде умовити бабу Настю, навiщо iй грошi? Намисто iй дороге, з роду в рiд передаеться…

– …так що будь обережним, потрапиш на очi, сподобаешся, все зробить, щоб ти опинився з нею в одному лiжку. А не сподобатися iй ти не можеш, любить Ганна справжнiх чоловiкiв, нюхом iх чуе…

– Яка Ганна? – стрепенувся Окунь.

– Та дружина шефа! Ти що, не зрозумiв або не слухав? Я тобi про неi десять хвилин товчу!

– А…

– Ходiмо перекусимо i спати.

Перекусили! Порцii подавали величезнi. У Сашка на тарiлках майже не убувало, навiть охочий попоiсти Модест не мiг усе подужати.

Невеликий ресторан в англiйському стилi з неголосною джазовою музикою заколисував, настроював на спокiйну фiлософську бесiду. Про справи бiльше не говорили, лiниво перекидалися нiчого не значущими фразами.

– Пора спочивати, – пiдбив пiдсумок дня Сашко.

– А розплатитися?

– У цьому готелi ми розрахованi на рiк уперед.

Декiлька секунд у лiфтi.

– Бай-бай. Завтра о дев’ятiй. Нас чекають…

– …великi справи, – закiнчив улюблену фразу Жабова однокласник.

* * *

Шеф був доступний лише для обраних, потрапити до нього було майже неможливо. Офiс – окремий особняк за високою металевою гостроносою огорожею. Охорона – колишнi кедебешники, розвiдники, десантники.

Персонал – два-три десятки вишколених рiзностатевих клеркiв, перевiрених уздовж i впоперек.

Однокласники усi «застави» пройшли швидко i за двi хвилини десята увiйшли до приймальнi шефа. Секретарка виглядала шiстнадцятирiчною дiвчинкою. Сашко усмiхнувся.

– Все молодiеш, Катрусю?

– Дякую, – Катруся пiдняла великi очi, простежила за стрiлкою настiнного годинника. – Можете заходити.

Чи то шеф не вiдповiдав кабiнету, чи то кабiнет не пiдходив шефу.

Маленький низенький чоловiчок своею присутнiстю принижував кабiнет, але стояв посерединi, нi на сантиметр не зрушився, чекав, коли пiдiйдуть. Із Сашком привiтався поблажливо, мовляв, «ну, ти все такий же!», Модеста розглядав уважно, навiть голову трохи на бiк схилив, руку не випускав iз своеi жилавоi клiшнi. Модест не мiг вiдвести очi. Зморщене обличчя, нiс гудзичком, але погляд гiпнотизера i руки-капкани.

«Дiйсно, з таких лап вирватися важко.