Консуело

Затаiвши в грудях смертельну тугу, вона все-таки умудрилася бути блискучою, чарiвною й навiть забавною. Двiчi-тричi ридання починали душити ii, але вони перетворювалися на неприродну веселiсть, яка злякала б тих, хто мiг би зрозумiти ii причину. Повернувшись до своеi гримерноi, вона впала в iстерику. Публiка голосно вимагала ii, бажаючи влаштувати iй овацiю. Позаяк вона все не виходила, здiйнявся страшний гамiр, глядачi поривалися ламати лавки, перелазити через рампу… Стефанiнi прийшов за нею й, напiводягнену, розпатлану, блiду як смерть, потяг на сцену, де ii буквально засипали квiтами.

Хтось кинув до ii нiг лавровий вiнок, i вона змушена була нагнутися, щоб його пiдняти.

– Дикi звiрi! – шепотiла вона, повертаючись за лаштунки.

– Красуне моя, – сказав iй старий спiвак, пiдтримуючи ii пiд руку, – ти зовсiм хвора. Але оцi дрiбницi, – додав вiн, простягаючи iй цiлий снiп квiтiв, пiдiбраних для неi, – чудодiйний засiб од усiх недуг. Почекай, звикнеш, i прийде час, коли ти будеш почувати нездоров'я й утому тiльки в тi днi, коли тебе забудуть увiнчати лаврами.

«До чого вони пустi й нiкчемнi!» – подумала бiдолашна Консуело.

Повернувшись до своеi гримерноi, вона впала непритомна на ложе iз квiтiв, пiдiбраних на сценi i кинутих абияк на софу. Камеристка побiгла за лiкарем. Граф Дзустiньянi на кiлька хвилин залишився наодинцi iз прекрасною спiвачкою, блiдою i надломленою, мов гiлки жасмину, в якому вона потопала.

Схвильований i сп'янiлий iз пристрастi, Дзустiньянi зовсiм втратив розум i в божевiльному поривi кинувся цiлувати ii, думаючи своiми пестощами привести ii до тями. Але перший же дотик його губ до чистих губ Консуело розбудив вiдразу в неi. Опритомнiвши, вона вiдiпхнула його, немов змiю.

– Геть! – крикнула вона, мовби в мареннi. – Геть любов, пестощi, солодкi слова!.. Менi не треба нi любовi, нi чоловiка, нi родини, нi коханця. Учитель мiй мае рацiю: воля, самотнiсть, високий iдеал, слава!.

.

І тут вона вибухнула такими несамовитими риданнями, що переляканий граф кинувся на колiна й почав ii заспокоювати. Але вiн не мiг знайти слiв розради для цiеi змученоi душi, а його бурхлива пристрасть, що дiйшла цiеi хвилини до краю, мимоволi рвалася назовнi. Йому занадто добре був зрозумiлий розпач обманутоi любовi. Вiн заговорив iй про своi почуття з наснагою людини, що не втратила ще сподiвання на взаемнiсть.