Консуело

Консуело начебто слухала його: розгублено посмiхаючись, вона машинально визволила з його руки свою, i в цiй посмiшцi графовi привидiвся проблиск надii. Деякi чоловiки виявляють бездоганний такт i велику проникливiсть у свiтських вiдносинах, але нiчого не тямлять в iнших стосунках. З'явився лiкар i прописав заспокiйливi краплi, що входили тодi в моду. Потiм Консуело закутали в мантилью й вiднесли в гондолу. Граф також увiйшов туди разом зi спiвачкою, пiдтримуючи ii й продовжуючи нашiптувати iй слова любовi, якi здавалися йому такими красномовними й переконливими, що вiн не переставав сподiватися на успiх.

Через чверть години, бачачи, що Консуело нiяк не вiдгукуеться на всi його вияви почуттiв, граф почав благати ii сказати йому хоч слово, подарувати хоч один погляд.

– На що ж менi вiдповiдати? – мовила Консуело, нiби опам'ятавшись од сну. – Я нiчого не чула.

Дзустiньянi спершу розгубився, але незабаром у нього майнула думка, що все-таки не треба упускати нагоди: йому здавалося, що зараз, коли Консуело в такому пригнiченому станi духу, вiд неi можна домогтися бiльшого, нiж коли вона буде володiти собою й своiми думками.

Знову заговорив вiн про свою любов, i знову вiдповiддю на його слова було те ж мовчання, та ж розгубленiсть. Усi його намагання обiйняти й поцiлувати ii зустрiчали незмiнний опiр, однак це робилось iнстинктивно, – для гнiву в неi не було сил. Коли гондола причалила, Дзустiньянi спробував ще на хвилину затримати Консуело, все ще сподiваючись домогтися вiд неi хоч одного слова, що подае надiю.

– Вибачте, синьйоре графе, – нарештi мовила вона лагiдно, але байдуже. – Я зараз страшенно слаба й погано вас слухала, але зрозумiла все. Так, я прекрасно вас зрозумiла. Дайте менi нiч на роздуми, дайте менi прийти до тями! А завтра, так… завтра я вам вiдповiм одверто.

– Завтра! О люба Консуело! Та це ж цiла вiчнiсть! Але я готовий скоритись, якщо ви дозволите менi сподiватися, що принаймнi ваша дружба…

– Так! так! Ви можете сподiватися, – дивним тоном вiдповiла Консуело, виходячи на берег.

 – Але не йдiть за мною, – додала вона, владним жестом указуючи йому на гондолу, – iнакше вам уже нi на що буде сподiватися.

Сором i обурення повернули iй сили, але то було нервове, гарячкове пiднесення, що вилилося, коли вона стала пiднiматися сходами, в якийсь страшний, уiдливий смiх.

– Ви дуже веселi, Консуело! – почувся в темрявi голос, при звуку якого вона ледь не знепритомнiла.