Король болю

Попереду нас виросли двое чоловiкiв у сiрому одязi з шаблями наголо.

– Хто такi? – загрозливо запитав один iз них.

– Пiдданi Його Величностi Короля Польського, – вiдповiв норман.

– І ця маленька курвочка також?

Я зцiпила зуби, щоб не вiдповiсти iм, як слiд.

– І вона також, – твердо вiдповiв Свенсон.

Запанувала мовчанка, пiд час якоi чоловiки пiдозрiло дивилися один на одного. Тi двое врештi вiдступили, але, як на мене, швидше тому, що побоялися цього вiкiнга, анiж повiрили йому.

Ми вийшли назовнi.

Перед нами височiла темна базилiка Святого Марка, над якою пiдiймався повний яскравий мiсяць. Через вiтер, що долинав з моря, було трохи прохолодно.

– Тi двое – справжнi зарiзяки, – сказала я, – хто вони?

– Охоронцi того… вельможi, – вiдповiв Свенсон.

– Короля королiв?

– Так. А тепер тiкай звiдси чимдуж…

Софiя урвала свою розповiдь, примружившись вiд липневого сонця, що сходило все вище.

– Кажеш, були одягненi в сiру одiж? – перепитав Христоф.

– Так, – вiдповiла жiнка, – в такi самi строi, як i тi, з якими ти бився учора.

– І якi убили спершу волоцюг, потiм трьох королiвських вартових, якi прийшли зi Свенсоном, а потiм i його самого, – доповнив львiв’янин.

Софiя закусила губу.

– І все ж таки, чому той «король королiв» мав таку владу? – мовив Христоф.

– Я все ж таки випитала про це у свого рятiвника… – сказала жiнка пiсля мовчанки, – тi королi були володарями своiх земель. А вiн розпоряджався iхньою смертю.

Вирiшував хто, коли i як мусить вмерти. Нiхто не знае, звiдки в нього така влада. Вiн – справжнiй король страждання. Король болю…

Роздiл ІІІ

Поморянський алхiмiк

Русине, подив твоi в них викликають лiси

Всюди, куди божества лiсовi та сатири водили

В густозарослих лiсах стежку боги вiднайшли

    С. Кльонович. Роксоланiя

Ігнацiй Цибульський iшов вулицею рiдного мiстечка, де знав, мабуть, усi небезпечнi нерiвностi й мiсця, позбавленi брукiвки.

Вiн ходив нею ще зовсiм малим, коли батьки вiдправили його на науку до школи при парафiяльному костелi Святоi Трiйцi. Бо саме ця вулиця провадила вiд його дому до плебанii отця Стефана, де вiдбувалось навчання. Ходив вiн цiею вулицею i парубком, бо якраз там, де вона закiнчувалась, жила чорноока Вiрця, що тепер вже тридцять лiт, як панi Цибульська.

Останнi десять рокiв цей шлях провадив вiд iхнього обiйстя до водяного млина, яким володiли Цибульськi.