Лемберг. Небо над Віднем

Втiм полiцейський не прийшов би сюди, якби сам не знав вiдповiдi. Отож, заперечувати було марно.

– Чому ж «була знайома»? Я й досi знаю цього чоловiка.

– Його знайшли мертвим сьогоднi вранцi, – сказав Вiстович, – крiм того, сталося пограбування. З кабiнету Проймана зникла одна дуже коштовна рiч. Ви знаете, про що я?

– Нi, – твердо вiдповiла Емма.

– Зник дiамант. Фамiльна коштовнiсть Габсбургiв.

– Хiба цей дiамант не було виставлено в залi?

– Виставили копiю. Якраз щоб уникнути пограбування.

Причому про це знав тiльки сам Пройман та дехто з полiцii. Пiдробка залишилась на мiсцi.

Запала мовчанка, пiд час якоi Вiстович пильно дивився на Емму.

– То що сталося з наглядачем? – врештi запитала вона.

– Хтось вистрiлив йому в лоба, – сказав полiцейський, – однак пострiлу нiхто не чув. Так, нiби кулю увiткнули в нього пальцем.

– Бiдолашний чоловiк, – промовила Емма, – як шкода…

– Дуже шкода, – сказав Вiстович, – хоча, зiзнатися, iмперську полiцiю бiльше цiкавить дiамант, анiж смерть цього бiдолахи.

– То чим я можу бути корисною полiцii? – запитала жiнка, демонстративно глянувши на годинник.

– За словами полiцейських, що охороняли залу, вчора ви зустрiчались з Пройманом i спiлкувались близько пiвгодини в його кабiнетi.

– Так, – пiдтвердила Емма, – але ж пiсля нашоi зустрiчi вiн залишився живий i здоровий.

– Безперечно, – посмiхнувся Вiстович, – мене цiкавить, про що була ваша розмова?

– Саме про iмператорський дiамант ми й говорили.

Але я не знала, що ми обговорюемо пiдробку.

– Ви не знаете, з ким iще вiн мав зустрiтися вчора? – знову запитав полiцейський.

– Менi це невiдомо, пане Вiстовичу.

– Що ж, – полiцейський рушив до дверей, – не смiю бiльше забирати ваш час. На все добре.

Емма спробувала посмiхнутись йому на прощання, але посмiшки не вийшло. Цей короткий допит вiщував недобре. Повернувшись нагору, вона найперше поспiхом заходилася збирати речi.

Роздiл ІІІ

З тераси виднiлася набережна Дунаю i будайськi пагорби.

Цей чудовий краевид нiжно пестило призахiдне сонце, даруючи Будапешту один з найкращих лiтнiх мiських вечорiв.

Двое чоловiкiв лiниво палили сигари, сидячи за столиком бiля самого краю тераси. Майже не дивлячись один на одного, вони знехотя провадили якусь розмову, котра обидвом, здавалось, давно осточортiла. Йшлося про манiяка, що, як стверджували «Вiстi з-над Дунаю», оселився на островi Маргiт.