Лемберг. Небо над Віднем

Страву принесли за пiвгодини, але виявилось, що за цей час новий клiент кудись вiдiйшов, лишивши на своему стiльцi капелюх на знак того, що от-от повернеться. Окрiм гуляшу, як виявилось, той замовив ще свiжу випiчку. Кельнер, потупцювавши на мiсцi, врештi поставив усе на столик i повернувся назад.

Клiент повернувся за хвилину. Чоловiк неквапно йшов до свого мiсця, милуючись краевидом i час вiд часу пiдносячи до рота цигарку. Раптом, цигарка зупинилась на пiвдорозi, а його обличчя перекосило вiд жаху. На гуляш i випiчку, якi призначались йому на вечерю, невiдомо звiдки накинулись голуби.

Їх була цiла зграя, жадiбних та нахабних, i за якусь мить вiд iжi не залишилось навiть крихти. Офiцiант, що першим кинувся до них, плескаючи в долонi, мов цирковий ведмiдь, зрештою тiльки безпомiчно розвiв руками. Птахи з’iли все, на додачу спаскудивши вiдбитками лап скатертину.

Обидва шахiсти, замiсть поспiвчувати, тiльки марно намагався стримати смiх. Той душив iх дедалi нестерпнiше, аж доки не перейшов у безсоромний регiт.

Розгубленi кельнер i клiент виглядали настiльки кумедно, що стриматись було годi.

Нарештi офiцiант поспiхом змiнив скатертину i запевнив, що страви подадуть повторно за кошт ресторану. Чоловiк, якому довелося тепер вдруге чекати на свою вечерю, знервовано розкурив згаслу цигарку i всiвся за iншим столиком. Звiдти вiн докiрливо дивився на Лайоша i бороданя, якi без успiху намагалися повернутись до гри. Врештi, здавалось, не витримав i пiдiйшов до них.

– Що ж, панове, радiю, що мимоволi зумiв потiшити вас, – сказав вiн з сильним слов’янським акцентом.

– Даруйте, – знiтився Лайош, – ми смiялися радше з обставин…

– Нiчого, – примирливо вiдповiв той, – менi самому ця ситуацiя тепер видаеться кумедною.

– Мене звати Габор Чемерi, – першим представився бородань.

– Іван Дмiтров, – вiдповiв той.

На обличчi Габора проявилось глибоке здивування, мовби в центрi Будапешта вiн зустрiв не росiянина, а щонайменше iндiанця з племенi майя.

– Я Лайош Вешеленi, – другий шахiст обiрвав незручну паузу.

У вiдповiдь Дмiтров потис йому руку.

– Не бажаете коньяку? – Габор спробував дещо виправити свое становище.

– Залюбки, – погодився той.

Лайош зробив знак офiцiантовi, i той миттю принiс третю склянку. Випивши, чоловiки завели розмову про те, про се, аж раптом Дмiтров запитав:

– Чи знаете ви, панове, що наш посол у Будапештi, Нiколаев, так само, як i ви, палкий шанувальник гри в шахи?

Чоловiки заперечливо хитнули головами.