Лемберг. Небо над Віднем

– Звiдки ж нам знати? – додав Габор. – Ми не мали приемностi спiлкуватись з паном Нiколаевим.

– Ваша правда, – згодився Дмiтров, – угорцi не ходять в росiйське посольство.

– А ви там служите? – запитав Лайош.

– Вже нi, – з гiркотою в голосi вiдповiв росiянин, – кiлька днiв тому ми отримали ноту з вимогою залишити межi монархii. Простiше кажучи, забратися пiд три чорти з Будапешту… Я прожив тут десять рокiв. Як бачите, навiть вивчив мадярську мову, хоч легше, iй-богу, менi далася китайська. А тут таке…

Нависла ще одна незручна пауза, i Габор не знайшов нiчого кращого, як знову наповнити склянки коньяком.

Всi трое неквапно випили, в цей час думаючи, про що говорити далi. Продовжив розмову Дмiтров:

– Отже, про пана Нiколаева…

– Так, так, – з удаваною цiкавiстю озвалися двое iнших спiврозмовникiв.

– Пан посол не тiльки майстерний гравець в шахи, але й колекцiонер шахових релiквiй, – продовжив росiянин, – тут у нього зберiгалася чудова колекцiя старовинних фiгур та дошок, яку вiн збирав упродовж багатьох рокiв.

Бiльшiсть речей нам вдалося вiдправити до Петербурга, проте гордiсть колекцii – шахова дошка великого iндiйського правителя Самудрапупти…

– Самудрагупти, – виправив його Лайош.

– Так, так, – посмiхнувся росiянин, – отже, ви розумiете, про що йдеться. Шахова дошка Самудрагупти досi в Будапештi i, схоже, вивезти ii звiдси в нас немае жодного шансу.

Шахiсти перезирнулися. Обидва чули про унiкальнi давньоiндiйськi шахи Самудрагупти, якi рiк тому продали з аукцiону невiдомому колекцiонеровi.

Цим невiдомим, виявляеться, був росiйський посол.

– А чому не можете вивезти шахи в Росiю? – запитав Габор.

– Ви все зрозумiете, коли iх побачите, – вiдповiв Дмiтров.

В чоловiкiв перехопило подих.

– Ми iх побачимо? – з недовiрою промовив Лайош.

Росiянин кивнув.

– Скажу бiльше, – додав вiн, – якщо ви згодитесь, цi шахи будуть вашими, оскiльки пан Нiколаев не бажае продавати цю безцiнну релiквiю, а хоче передати ii в руки справжнiх поцiновувачiв шахового мистецтва.

Його спiврозмовники зовсiм занiмiли вiд здивування i тiльки мовчки витрiщалися на Дмiтрова, шукаючи в його поведiнцi ознаки божевiлля. Той, врештi, сам ухопив пляшку i чесно подiлив залишки коньяку мiж трьома склянками. Угорцi й не думали пити.

– Ви жартуете, пане Дмiтров? – прийшов до тями Габор.

– Аж нiяк, – запевнив росiянин. Пiсля третьоi склянки в нього почав заплiтатись язик.