Лемберг. Небо над Віднем

– У вас iз собою сьогоднiшнi «Вiстi з-над Дунаю»? Там знову написали про манiяка?

– Дуже смiшно, чорт забирай, – образився Лайош.

– Зброя в мене в кишенi, – заспокоiв бородань.

До самого острова Маргiт вони бiльше не промовили анi слова. Вечiрнiй Будапешт потроху засинав i мерехтiв рясними вогнями, вiд яких по темнiй водi тягнулися довгi перелиски. Здавалося, що темний небесний купол, всiяний коштовними угорськими зорями, – це всього лишень вiддзеркалення набережноi Дунаю. Звiсно, значно приемнiше було споглядати цю пiслязахiдну красу, анiж обговорювати рiчкового манiяка…

Приставши до берега, чоловiки прив’язали човен i погасили лiхтар на кормi.

Була вже майже десята, отже вони мусили поспiшати. Габор дiстав з кишенi електричний лiхтар i, освiтлюючи ним шлях, першим подався у глиб острова. Лайош поспiхом рушив за ним, намагаючись не вiдставати. За чверть години чоловiки були на мiсцi. Якраз вчасно, бо лiхтар Габора погас, вимагаючи перепочинку.

Дмiтров чекав iх, сидячи на уламках староi монастирськоi стiни. Втiм росiянин був не сам: поруч з ним стовбичило ще двое невiдомих типiв. Прибулi зупинились, i Габор першим дiлом намацав у своiй кишенi револьвер та зняв його з запобiжника.

– Смiливiше, – стиха пiдбадьорив вiн Лайоша, – ви ж знаете, я вiдмiнно стрiляю.

Помiтивши iх, Дмiтров звiвся на рiвнi ноги.

– Радий, що ви прийшли, – сказав вiн, – не лякайтеся! Це моi сербськi друзi. Вони нас будуть охороняти…

Двое типiв кивнули i вiдступили на кiлька крокiв.

– Ви принесли шахи? – перечекавши паузу, запитав Лайош.

Росiянин похитав головою.

– Нi, я з собою iх не маю.

Габор повiльно витягнув з кишенi револьвер.

– Вам видно, що в мене в руцi, пане Дмiтров? – запитав вiн.

– Нi, але смiю припустити, що зброя, – вiдповiв той, – сховайте ii назад. Повiрте, я не маю намiру вас одурити. Як i всiм нечисленним росiянам в Будапештi, менi зараз найменше хочеться конфлiкту з угорцями.

І тут ви менi точно повiрите…

Габор опустив револьвера. Мiж тим до них пiдiйшов ще один чоловiк у короткому плащi. Серпневий вечiр справдi вдався прохолодним.

– Шахи я не принiс тому, що вони менi не належать, – пояснив Дмiтров, – ця релiквiя – власнiсть пана Нiколаева…

– Ця релiквiя вже ваша, панове, – втрутився чоловiк у плащi.

Очевидно, перед ними був росiйський посол. Чоловiк простягнув iм невелику валiзу.