Лемберг. Небо над Віднем

Думка про секрет цiеi коштовностi не давав iй спокою увесь день. Звiсно, це мiг бути не бiльше, анiж спосiб, до якого вдався наглядач-ловелас, щоб знову ii побачити. Цiлком можливо, що пiдходящу таемницю Пройман вигадуе якраз у цю мить. Хоча, з iншого боку, чому б не повiрити йому?…

Врештi-решт жiноча цiкавiсть узяла гору, i вже наступного дня Емма знову придбала квиток на виставку. Фелiкс Пройман, здавалось, чекав на неi, стоячи посеред зали, i широко iй усмiхався. Була досить рання година, i жоден вiдвiдувач, окрiм самоi Емми, ще не з’явився.

– Я знав, що ви прийдете, моя люба, – замiсть привiтання сказав той.

Їi трохи дратувало таке звертання, але ще цього разу Емма вирiшила змовчати. Їй раптом пригадалося, що, збираючись сьогоднi вийти з дому, вона особливо ретельно вибирала сукню i намагалась причепуритися якнайкраще. Так, мовби пiдсвiдомо намагалася вразити його ще бiльше.

– І що ж, пане Проймане, – кокетливо сказала вона, пiдходячи до скляноi вiтрини, де мiстилася коштовнiсть – тепер ви, сподiваюсь, розповiсте менi в чому ж полягае таемниця iмператорського дiаманту? Тiльки не розчаруйте, бо полiцейськi бiля входу й так зiпсували менi настрiй своею надмiрною пильнiстю.

– Це тiльки зайвий раз доводить, що ця рiч мае не лише чималу ювелiрну цiннiсть, – лагiдно пояснив наглядач, – не сердьтеся на них, моя люба.

Емма вирiшила пробачити i цього разу.

Мiж тим, Пройман пiдiйшов до дверей, за якими зник вчора i, вiдiмкнувши iх, жестом запросив Емму досередини.

Жiнка звела на нього здивований погляд.

– Ви остерiгаетесь, що тут нас можуть пiдслухати? – запитала вона.

– Нi, – вiдповiв наглядач, – просто таемниця насправдi не тут. Вона окремо.

– Окремо вiд дiаманту? – ще бiльше здивувалась Емма.

– Певним чином так… Прошу вас, не бiйтеся. Зараз ви все зрозумiете.

Трохи подумавши, вона несмiливо рушила до вiдчинених дверей.

– Ну ж бо, смiливiше, – пiдбадьорив ii Пройман, – обiцяю, ви не пошкодуете.

За дверима виявилась невелика кiмнатка, або ж радше комiрчина без вiкон, проте затишна i чиста.

Це примiщення було б дещо просторiшим, якби не сотнi книг, що дивом тут вмiщалися на чималих дубових полицях. Лишалося, однак, мiсце для письмового столу, м’якоi софи i невеликоi шафи, помiж якими тiснився прямокутничок вiльноi пiдлоги. Наглядач увiмкнув електричне свiтло.

– От бачите, – сказав Пройман, – ваш страх був даремний. Тут усього лиш мiй кабiнет, а не лiгво монтикори, як ви, мабуть, спершу подумали.