Геніальне кохання

Щоправда, вдома iх тримали пiд мiцною парасолею надмiрноi батькiвськоi опiки, оберiгаючи вiд усього поганого i злого. От i виросли вони пишними декоративними квiтками, не готовими до житейських негод за вiкном.

Яна прямувала до станцii метро «Театральна», i ноги наче самi вели ii повз Нацiональний музей лiтератури.

«Цiкаво, чи вiн сьогоднi працюе?» – задумалась вона, минаючи парадний вхiд. Важкi масивнi рiзьбленi дверi якраз вiдчинилися, i звiдти вийшов невисокий молодик з пишною чуприною i незапаленою цигаркою в зубах.

Вiн заходився шукати по кишенях запальничку.

Яна зупинилася, щоб прочитати музейну афiшу. І тут вiн перехопив ii погляд. «Ви на презентацiю? – посмiхнувся бiлобрисий парубок. – Заходьте, за п’ять хвилин починаеться».

І простягнув руку, аби перейняти ii пакет iз театральною сукнею та черевичками. Вона так i не зрозумiла, чому запросто вiдала йому своi речi.

«Гаразд, покурю потiм», – посмiхнувся вiн i, кинувши цигарку у смiтник, впевнено схопив ii за руку.

За мить вони вже зникли в музеi.

«Чому я його слухаюсь? – дивувалась Яна, не пiзнаючи саму себе. – Нащо я сюди йду? Хоча можу пересвiдчитись, яка ситуацiя з чарiвним крiслом. Чи його, бува, не забрали? Тодi нашу мандрiвку слiд перенести».

Вони пiднялися на третiй поверх у простору свiтлу залу бiблiотеки колишньоi колегii Павла Галагана, де вже зiбрався гурт охочих привiтати i послухати ювiляра – вiдомого дитячого поета, який видав нову книжку вiршiв.

Сивовусий ювiляр iз сумними очима та довгою, якоюсь стародавньою зачiскою упiвголоса давав iнтерв’ю телебаченню бiля столу, прикрашеного вишитою скатертиною та трояндами.

– Ігор, – протягнув гарячу руку ii опецькуватий провiдник, коли вони посiдали на останнi вiльнi стiльцi бiля самих дверей. – Поет.

– Яна, – посмiхнулася дiвчина. – Історикиня.

– А може, iсторикеса?

– Можу бути й iсторичкою. Чи то пак iстеричкою.

– Овва! – здивувався бiлявий поет.

 – Скiльки варiантiв! А що дослiджуете?

– Людську тупiсть! – вiдрiзала Яна. Хлопчина iй подобався, але його розв’язнiсть – нi.

Той, ошелешений, не знайшовся, що вiдповiсти. Видно було, що дiвчина йому подобалася, i це його сковувало. Вiн боявся зiпсувати перше враження.

– Менi треба на хвильку вийти! – вирiшила Яна не втрачати часу й подивитися на крiсло, бо ж експозицiя Розстрiляного Вiдродження розташовувалася поруч.