Плисти проти течії. Том 2

Ми забуваемо, що це голос Бога всерединi нас, голос нашоi безсмертноi душi, нашого вищого «Я», щось найпотаемнiше i найсвятiше з того, що ми маемо; це загадкове «щось» продовжуватиме звертатися до нас навiть тодi, коли ми покинемо цей свiт фiзично. Цей внутрiшнiй голос пiдказуе нам, у чому полягае наш власний шлях, вплетений у великий шлях, у велику визначенiсть, яка проявляеться в усьому.

* * *

Тож чи iснуе свобода вибору? На жаль, у тому матерiалiстичному свiтi, в якому нам доводиться жити, люди спромоглися досконало розвинути (у найгiршому значеннi) дiалектичний спосiб мислення – для нас речi бувають або бiлими, або чорними; або добрими, або поганими.

Я кажу «на жаль» не тому, що я проти аксiом або проти iснування будь-якоi системи оцiнювання, а тому, що не завжди те, що не е бiлим, автоматично стае чорним, i навпаки. Дозволити, щоб нас поглинула така дiалектика, утворена з крайнощiв та абсолютних тверджень, потрапити у пастку догматизму такого, найдеспотичнiшого, типу – вкрай небезпечно. Розглядати i пояснювати подiбним чином усе, що вiдбуваеться у природi, небезпечно, тому що такий пiдхiд рано чи пiзно призведе до багатьох помилок i до сутичок не тiльки з iншими людьми, а також i з самими собою: ми будемо довiку мучити себе i жити у стражданнi, оскiльки нам доведеться весь час робити вибiр з-помiж двох крайнощiв. Насправдi такий вибiр часто виявляеться хибним, штучним та iлюзорним, бо е лише породженням нашоi фантазii.

Отже, визначенiсть чи свобода вибору? А чому б нам не припустити, що iснуе i те й iнше? Чому обидва поняття не можуть iснувати одночасно – за умови, що ми припинимо розглядати iх як двi абсолютнi протилежностi, що виключають одна одну?

У проявленому свiтi не iснуе абсолютних оцiнок: усе залежить вiд того, з чим або з ким ми порiвнюемо те, що намагаемося оцiнити.

Отже, усе мае свою власну долю. Кожна рiч на даному етапi еволюцii надiлена iскрою свiдомостi, в якiй вiдображено те, заради чого вона iснуе, ii власна доля. Насправдi ця доля е лише вiдправною точкою, що веде до нових шляхiв, до нових далечин, про якi нi зараз, нi згодом ми не можемо навiть мрiяти.

Усi ми йдемо назустрiч власнiй долi. Чим далi ми просуваемося шляхом, тим бiльше вiдкриваемо, що кожна доля мае свое метафiзичне значення. Далеко за межами нашого фiзичного тiла i фiзичного свiту iснуе загадкове «щось», i воно весь час закликае нас, спрямовуючи усi нашi кроки, нiби батько, що веде дорогою свого улюбленого сина.