Деміан. Кнульп

Не знаю, чи здатнi тут чим допомогти батьки (i своiм батькам я аж нiяк не дорiкаю). Це була моя справа – впоратися з собою i знайти свiй шлях, i робив я свою справу кепсько, як i бiльшiсть чемно вихованих. Кожна людина проходить через цi труднощi. Для пересiчноi людини це та точка, де велiння власного життя вступае в найбiльш жорстку суперечку з навколишнiм свiтом, де подальший шлях здобуваеться у найзапеклiшiй боротьбi. Багато хто вiдчувае вмирання i народження заново, що е нашою долею тiльки один раз за все життя – при занепадi i повiльному руйнуваннi дитинства, коли все те, що ми полюбили, нас покидае i ми несподiвано вiдчуваемо самотнiсть i смертельний холод свiтового простору.

І багато хто назавжди зависае на цiй скелi, все життя болiсно чiпляючись за незворотне минуле, за мрiю про втрачений рай, найгiршу, найбiльш убивчу на свiтi мрiю.

Повернiмося знов до нашоi iсторii. Вiдчуття й образи, якими був позначений кiнець мого дитинства, не настiльки важливi, аби про них розповiдати. Важливо було те, що «темний свiт», «iнший свiт» знову заявив про себе.

Те, що колись було Францом Кромером, знаходилося тепер у менi самому. А тому й iз зовнiшнього боку «iнший свiт» знову здобув владу надi мною.

Вiд iсторii з Кромером минуло чимало рокiв. Та драматична, повна провин смуга мого життя була тодi дуже далека вiд мене i здавалася коротким страхiттям, яке кануло у лету. Франц Кромер давно зник iз мого життя; я, можливо, i не помiтив би цього, якби ми якось не зустрiлися. Однак iнша важлива постать моеi драми – Макс Демiан – уже не зникала цiлковито з мого обрiю.

Усе ж тривалий час вiн перебував далеко на периферii – видимий, але не дiевий. Лише поступово вiн знову пiдходив ближче, випромiнюючи силу й навiювання.

Я намагаюся пригадати все, що знав про Демiана вiдтодi. Можливо, що рiк або й довше ми не спiлкувалися жодного разу. Я уникав його, а вiн аж нiяк не нав’язував менi свого товариства. Хiба що якось кивнув при зустрiчi. Менi тодi здалося, що в його привiтностi е нотка презирства чи iронiчного докору, але цiлком можливо, що я собi це тiльки уявив.

Історiя, яку я тодi пережив, i той дивний вплив, який вiн справив на мене, були мовби забутi обома.

Я намагаюся вiдновити його образ i, згадуючи, бачу, що вiн усе-таки був присутнiй i що я помiчав його. Бачу, як вiн iде до школи – сам або з iншими старшокласниками, бачу, як вiн вiдчужено, самотньо i тихо, мовби якась планета, рухаеться серед них, оточений власною аурою, живучи за якимись своiми законами.