Каїн і Авель

Але щира посмiшка вiдвiдувача розвiяла будь-яку тривогу, i Ясьо шпарко вiдiйшов убiк, аби дозволити барону Росновському увiйти досередини. Нiхто не озвався. Адже барон нiколи ранiше не навiдувався до цiеi оселi, тому люди й не знали, що iм робити.

Владек вiдклав книжку, пiдвiвся, пiдiйшов до незнайомця i простягнув руку iще до того, як його батько встиг його зупинити:

– Доброго вечора, пане.

Барон потиснув руку малюковi, й вони поглянули один одному в вiчi. Коли барон випустив його руку, очi Владека прикипiли до прекрасного срiбного браслета на зап’ястку з написом, який вiн не мiг розiбрати.

– Ти, мабуть, Владек.

– Атож, пане, – вiдповiв хлопчик, здавалося, зовсiм не здивований, що барон знае його iм’я.

– Я, власне, й прийшов до твого батька з приводу тебе, – повiдомив барон.

Ясьо махнув рукою, щоб iншi дiти лишили його наодинцi з господарем, тому двое з них озирнулися, четверо вклонилися, й усi шестеро мовчки подалися на горище. А Владек зостався, позаяк нiхто не велiв йому приеднатися до iнших дiтей.

– Коскевичу, – почав барон, як i ранiше стоячи, адже нiхто не здогадався запропонувати гостю сiсти, – по-перше, тому, що всi були дуже переляканi, а по-друге, тому, що вважали, що вiн прибув оголосити iм нагiнку. – Я прийшов просити про ласку.

– Усе, що забажаете, пане барон, – белькотiв батько, мiркуючи, що вiн може дати барону, адже той мае усе в стократ.

Барон продовжив:

– Моему синовi, Леону, вже виповнилося шiсть лiт, i його навчають приватно в замку двiйко викладачiв – один iз Польщi, а другий – iз Нiмеччини.

Вони менi розповiли, що Леон дуже здiбний, але йому бракуе конкуренцii, тому вiн змушений змагатися сам iз собою. Пан Котовський зi сiльськоi школи сказав менi, що Владек – единий учень, здатний забезпечити йому таку конкуренцiю. Тому я прийшов просити вас, аби дозволили своему синовi покинути сiльську школу та приеднатися до Леона для навчання у замку.

Перед очима Владека промчало дивне марево з книжок i вчителiв, набагато розумнiших за пана Котовського.

Хлопчик поглянув на матiр, та ж дивилася на барона, а на ii обличчi застигла сумiш здивування та смутку. Батько родини обернувся до неi, i мить мовчазного спiлкування мiж ними здалася дитинi вiчнiстю.

Лiсник зважено вклонився до нiг свого господаря:

– Це була б честь для нас, пане барон.

Барон перевiв погляд на Гелену.

– Пресвята Дiва забороняе менi ставати на шляху моеi дитини, – зронила вона тихо, – хоча лише вона знае, як менi його бракуватиме.