Каїн і Авель

– Будьте певнi, панi Коскевич, що ваш син зможе повернутися додому коли захоче.

– Авжеж, пане барон. Сподiваюся, що вiн так i робитиме на початках.

Вона намiрялася додати якесь прохання, але передумала. Барон усмiхнувся:

– Гаразд. Тодi все вирiшилося. Будь ласка, приведiть його до замку завтра вранцi до сьомоi години. Упродовж навчального року вiн житиме з нами, а на Рiздво зможе повертатися до вас.

Владек розплакався.

– Тихо, хлопчику, – звелiв мисливець.

– Я вас не покину… – шморгав носом Владек, кидаючись до матерi, хоча насправдi дуже хотiв пiти.

– Тихо, хлопчику, – повторив лiсник, цього разу трохи гучнiше.

– Але чому? – здивувався барон зi спiвчуттям у голосi.

– Я нiколи не покину Фльорцю, нiколи!

– Фльорцю? – перепитав барон.

– Це моя старша донька, пане барон, – пояснив мисливець. – Не хвилюйтеся за неi, пане барон. Малий робитиме, що йому накажуть.

Але його нiхто не пiдтримав. Барон помовчав, а Владек продовжував ридма ридати.

– Скiльки рокiв дiвчинцi? – запитав гiсть.

– Чотирнадцять, – вiдповiв лiсник.

– А вона може працювати на кухнi? – запитав барон, iз полегшенням побачивши, що Гелена Коскевич не виглядала так, нiби також готова розплакатися.

– Аякже, пане барон, – пiдтвердила вона. – Фльорця може варити, може шити, а також може…

– Добре, добре, тодi вона також може прийти. Я чекатиму iх завтра вранцi о сьомiй.

Барон пiдiйшов до дверей, iще раз окинув поглядом хлопчика й усмiхнувся. Цього разу Владек наважився на посмiшку.

Вiн уперше уклав вдалу угоду i дозволив матерi себе обiйняти, коли барон вийшов. Вiдтак почув ii шепiт:

– Ах, найменший мамчин синочку, що ж буде з тобою тепер?

Владек не мiг дочекатися, щоб самому це дiзнатися.

* * *

Гелена спакувала речi Владека та Флорентини перед тим, як лягти спати того вечора. Для цього не знадобилося багато часу, власнiсть усiеi родини була скупою. Наступного ранку о шостiй годинi вся сiм’я зiбралася бiля дверей i спостерiгала, як двое дiтей iдуть до замку, кожен тримаючи паперовий пакет пiд пахвою.

Флорентина, висока й витончена, постiйно оберталася, щоб поглянути на тих, хто плакав i махав iм услiд, але Владек, малий i незграбний, так i не озирнувся. Флорентина мiцно тримала його за руку впродовж усiеi подорожi. Їхнi ролi помiнялися: вiдтепер це вона залежатиме вiд брата.

Їх явно очiкував поважний слуга у шитiй лiвреi зеленоi барви iз золотими гудзиками, який вiдповiв на боязкий стукiт дiтей у великi дубовi дверi.