Каїн і Авель

Хлопець розповiв, що сталося з Леоном. Сльози покотилися по гордому обличчю шляхтича. Нiхто з них не сказав нi слова. Обое втратили того, кого найбiльше любили в цьому свiтi.

8

Коли Анна Каiн уперше прочитала у «Таймс» замiтку про загибель «Титанiка», вона просто вiдмовилася вiрити в це. Їi чоловiк понад усе мав бути живий! Пiсля того як вона прочитала цей допис утрете, то впала в iстерику, якоi Вiльям у життi нiколи не бачив у минулому i не знав, як мае поводитися.

Перш нiж вiн наважився запитати, що викликало такий неймовiрний вибух емоцiй, мати мало не задушила його в обiймах i мiцно пригортала до себе.

* * *

Сер Девiд Сеймур приiхав до «Савойi» вже за кiлька хвилин у супроводi своеi дружини. Вони чекали у вiтальнi, поки вдова вдягала винятково чорний одяг, який привезла з собою. Вiльям одягався сам, але вiн усе ще не усвiдомлював, яке лихо спiткало родину. Анна попросила сера Девiда пояснити ii синовi справжнi наслiдки цiеi трагедii.

Коли хлопчику розповiли, що великий лайнер зiткнувся з айсбергом i потонув, Вiльям зауважив:

– Я хотiв бути на кораблi з татком, але вони мене не вiдпустили б.

Вiн не плакав, адже вiдмовлявся повiрити, що щось могло вбити його батька. Вiн, безумовно, мае бути серед тих, хто вижив.

У своiй довгiй кар’ерi полiтичного дiяча та дипломата сер Девiд, а тепер голова лондонськоi фiлii банку «Каiн i Кебот», зроду не бачив такоi самовiдданостi у комусь такому юному.

– Сила духу даеться небагатьом, – казав вiн кiлька рокiв по тому.

Та нею був надiлений Рiчард Каiн i передав ii своему единому синовi.

Цього тижня у четвер Вiльяму виповнилося шiсть рокiв, але вiн так i не розгорнув жодного свого подарунка. Імена тих, хто вижив, публiкували в «Таймс» щоранку, iх перевiряли i переперевiряли знову. Іменi Рiчарда Ловелла Каiна серед них не було – мабуть, вiн таки потонув. Але мав минути iще тиждень, перш нiж Вiльям облишив надiю знову побачити батька.

Анна виявила, що iй було болiсно повертатися на облавок «Аквiтанii», але Вiльям, здавалося, на диво вперто прагнув потрапити у вiдкрите море. Уже за годину вiн облаштувався на оглядовому майданчику, вдивляючись у темно-сiрi води океану.

– Завтра я його знайду, – обiцяв вiн матерi знову i знову, спершу впевнено, однак пiзнiше голосом, який ледь-ледь маскував зневiру.