Каїн і Авель

Владек негайно побiг виконувати вказiвку, не знаючи, навiщо вони знадобилися.

Двiйко слуг розбудили, вони прийшли i мовчки зупинилися перед бароном, чекаючи, що той iм скаже. Вони все ще носили лiвреi, але на них уже не було жодних ознак того, чим колись можна було хизуватися – росновських квiтiв зеленоi та золотистоi барви.

– Вони тут, Владеку? – перепитав барон.

– Авжеж, пане барон. Ви iх не бачите?

Тут Владек уперше втямив, що барон ослiп.

– Пiдведи iх, щоб я мiг до них доторкнутися.

Владек пiдштовхнув до господаря двох чоловiкiв, i барон помацав iхнi обличчя.

– Сiдайте обое. Ви мене чуете, Людвику й Альфонсе?

– Атож, сер, – вiдповiли вони.

– Мене звати барон Росновський.

– Ми знаемо, сер, – пiдтвердив управитель.

– Не перебивай мене, – застерiг барон. – Я ось-ось помру.

Смерть стала такою звичайною справою в темницi, що двое чоловiкiв навiть не намагалися протестували.

– Я не можу написати новий тестамент, оскiльки не маю паперу, пера та чорнила. Тому складу усний заповiт у вашiй присутностi, i ви зможете виступати в ролi двох моiх свiдкiв, згiдно зi старими законами Польщi.

Розумiете, про що я вам кажу?

– Аякже, пане барон, – вiдповiли двое чоловiкiв в унiсон.

– Мiй первiсток, Леон, мертвий, – барон помовчав, – тому я залишаю все свое майно хлопчиковi, якого ви знаете як Владека Коскевича.

Владек уже багато рокiв не чув свого прiзвища, тому не одразу второпав значення слiв барона.

– Як доказ моеi волi, – продовжував барон, – я вiддаю йому наш родинний браслет.

Старий повiльно пiдняв праву руку, зняв срiбну смужку зi свого зап’ястя i простягнув ii Владеку, якому вiдiбрало мову. Чоловiк мiцно пригорнув хлопця до себе.

– Мiй син i спадкоемець, – заявив вiн, одягнувши срiбний браслет йому на зап’ястя.

Цiлу нiч Владек пролежав в обiймах барона – доти, доки не вiдчув, як перестало битися його серце, а руки закоцюбли.

Уранцi тiло барона витягли охоронцi, якi дозволили Владеку покинути пiдземелля та поховати мерця бiля його сина Леона на родинному кладовищi.

Коли тiло опускали в неглибоку могилу, вириту Владеком голими руками, потерта шовкова сорочка барона розхристалася. Владек поглянув на груди покiйного. У того був лише один сосок.

* * *

Одного ясного сухого дня, пiзно восени 1918 року, в’язнi почули гарматну канонаду i вiдгомiн короткоi стрiлянини. Владек був упевнений, що це прийшла польська армiя, щоби врятувати iх, i що тепер вiн зможе претендувати на свою спадщину.