Каїн і Авель

Інодi охоронцi передавали iй вiдро з пiском або соломою, якими посипали брудну пiдлогу, i сморiд на кiлька днiв ставав не таким нестерпним. Паразити снували навколо в темрявi, шукаючи крихти хлiба або картоплi, приносячи з собою хвороби та перешкоджаючи сну. Кислий запах людськоi та тваринноi сечi й екскрементiв, що розкладалися, подразнював iхнi нiздрi, вiд чого Владека регулярно нудило. Вiн знову прагнув бути чистим i годинами виглядав iз маленькоi щiлини в стiнi, згадуючи паровi ванни з гарячою водою i грубим ароматизованим милом, яким його мила няня.

Усе було недалеко за вiдстанню, але далеко за часом, коли вони з Леоном вмивалися пiсля дня веселощiв, мазали зеленкою своi розбитi колiна й обрiзали нiгтi.

* * *

До весни 1918 року лише п’ятнадцять iз двадцяти сiмох бранцiв залишалися живими. Барона все ще вважали господарем, а Владека визнали його представником. Хлопець почувався жахливiше навiть за свою любу Флорентину, якiй виповнилося двадцять рокiв. Вона вже давно зневiрилася у життi.

Владек нiколи не дозволяв собi у ii присутностi вiдмовлятися вiд надii, але хоча йому було лише дванадцять рокiв, вiн також починав впадати у вiдчай, гадаючи, що немае майбутнього поза цим пiдземеллям.

Одного вечора на початку осенi Флорентина зайшла до Владека у бiльше примiщення горiшнього пiдземелля:

– Барон тебе кличе.

Владек хутко пiдвiвся, залишивши роздавання iжi довiреному слузi, i пiшов зустрiтися зi старим. Барон терпiв сильний бiль, i Владек зi страшною яснiстю усвiдомив, як сильно хвороба роз’iла цiлi дiлянки його тiла, залишивши тiльки зелену плямисту шкiру, яка тепер укривала кiстяк.

Барон попросив води, i Флорентина подала йому чашу, повну дощiвки, яка стояла на каменi по той бiк решiтки. Коли барон напився, то став балакати повiльно i зi значним зусиллям.

– Ти бачив, як люди вмирають так часто, Владеку, що iще один труп не матиме для тебе значення. Зiзнаюся, що я бiльше не боюся покинути цей свiт.

– Нi, нi, цього не може бути! – заволав Владек, уперше у своему життi чiпляючись за старого.

 – Не кидайте нас, бароне! Я чув вiд охоронцiв, що вiйна вже добiгае кiнця. Ми невдовзi опинимося на волi.

– Вони кажуть це вже багато мiсяцiв, Владеку. У будь-якому разi у мене бiльше немае бажання жити в тому новому свiтi, який вони створюють.

Вiн перевiв подих, а хлопець заридав уперше за всi три роки iхнього ув’язнення, вiдтак барон озвався знову:

– Поклич мого управителя та старшого лакея.