Каїн і Авель

– Насправдi, – зiзналася Мiллi по телефону, – Джон нiчого про нього не знае, але вiн милий, окрiм того, виглядае зовсiм незле.

Коли Анна увiйшла до вiтальнi, Генрi Осборн сидiв бiля вогню. Вiн одразу ж схопився, щоб Мiллi вiдрекомендувала iх навзаем. Маючи шiсть футiв зросту, темнi, майже чорнi очi та хвилясте смоляне волосся, вiн був стрункий i спортивний на вигляд. Анна вiдчула швидкий спалах задоволення, що опинилася в парi на вечiр iз цим енергiйним i вродливим чоловiком, у той час як Мiллi довелося задовольнятися своiм чоловiком, що дуже програвав своему однокурснику.

Рука Генрi Осборна лежала у перев’язi, яка майже затулила краватку Гарварду.

– Бойова рана? – поцiкавилася Анна.

– Нi, впав на лижах, намагаючись занадто стрiмко спуститися схилами Вермонту, – сказав вiн усмiхаючись.

Це був один iз тих обiдiв, якi останнiм часом дуже рiдко вдавалося вiдвiдати Аннi, коли час тече радiсно та непомiтно. Генрi вiдповiв на всi ii допитливi запитання.

Вийшовши з Гарварду, вiн працював у фiрмi, що торгувала нерухомiстю у Чикаго, його рiдному мiстi, але коли оголосили вiйну, вiн не мiг вiдмовити собi у бажаннi дати прочухана нiмцям. Чоловiк мав цiлу колекцiю цiкавих iсторiй про Європу та перебування його там ще молодим лейтенантом, який боронив честь Америки на Марнi. Мiллi з Джоном уже давно пiсля смертi Рiчарда не бачили, щоб Анна так щиро смiялася, i вони багатозначно всмiхнулися одне одному, коли Генрi запитав, чи може вiдвезти ii додому.

– І що ви намiряетесь робити тепер, повернувшись на землю, гiдну героiв? – запитала вона, коли вони вийшли на Чарлз-стрит.

– Іще не вирiшив, – вiдповiв вiн. – На щастя, маю трохи власних грошей, тому менi не треба квапитися. Я навiть можу вiдкрити тут свою фiрму з торгiвлi нерухомiстю. Я завжди почувався у Бостонi, як удома, iз часiв мого навчання в Гарвардi.

– То ви не повернетесь до Чикаго?

– Нi, мене нiчого туди не зможе заманити.

Моi батьки померли, а я едина дитина в сiм’i, тож можу починати заново будь-де… Коли ваш поворот?

– Ось там, перший праворуч, – пiдказала Анна. – Червоний будинок на розi.

Генрi припаркував свою автiвку й вiдпровадив Анну до вхiдних дверей. Вiн побажав iй на добранiч i зник iще до того, як та встигла йому подякувати.

Жiнка дивилася, як його автомобiль поволi спускаеться по Бекон-гiл, вiдчуваючи, що знову захоче побачити його.