Каїн і Авель

– Не треба називати мене паном. Мое прiзвище Дуб’ен. Я такий самий в’язень, як i ти.

Владек був здивований.

– Хоча тепер завжди кульгатимеш, юначе, – продовжив вiн, – твоя нога знову повернеться до норми. Але норми для чого? Щоб усе життя валити дерева у цьому забутому Богом мiсцi?

– Нi, лiкарю. Я маю намiр дати драпака i повернутися до Польщi, – вiдповiв Владек.

Лiкар пильно поглянув на нього.

– Тримай язика на припонi, дурний хлопчиську… Ти вже мав би знати, що втеча звiдси неможлива. Я тут уже п’ятнадцять рокiв, i не минуло жодного дня, щоб я не мрiяв накивати звiдси п’ятами.

Немае такого способу. Нiхто й нiколи не втiкав звiдси, щоб потiм залишитись живим. І навiть теревенити про це означае десять днiв у карцерi, де годують кожен третiй день i немае грубки. Якщо ти колись виберешся з цього мiсця, то вважай, що тобi неймовiрно пощастило.

– Я втечу. Я хочу i зроблю це, – пообiцяв Владек, споглядаючи на дiдугана.

Той зазирнув у очi Владековi.

– Мiй любий друже, нiколи бiльше не промовляй цього, iнакше вони тебе вб’ють.

Повертайся до роботи, масажуй ногу i повiдом менi про результати завтра вранцi.

Владек повернувся до лiсу, але бiль був такий рiзкий, що вiн таки не змiг працювати. Наступного ранку лiкар оглянув його ногу ретельнiше.

– Дiдько, стало гiрше, – почухав вiн потилицю. – Скiльки тобi рокiв, хлопче?

– А який зараз рiк, лiкарю Дуб’ен? – поцiкавився Владек.

– 1919-й.

– Тодi менi тринадцять. А скiльки вам рокiв, лiкарю?

Чоловiк був здивований цим запитанням.

– Тридцять вiсiм, – тихо зронив вiн.

– Боже помагай, – видихнув Владек.

– Ти також виглядатимеш так, якщо пробудеш п’ятнадцять рокiв у в’язницi, мiй хлопчику, – зiтхнув лiкар.

– Як ви взагалi сюди потрапили? – запитав Владек. – Чому вони не вiдпускають вас уже стiльки часу?

– Їм потрiбен тут хоч один лiкар, – гiрко всмiхнувся той. – Мене заарештували в Москвi 1904 року, незабаром пiсля того, як я отримав диплом лiкаря в Парижi. Я тодi працював у Французькому посольствi, за це мене звинуватили у шпигунствi й замкнули.

Пiсля революцii мене без суду i слiдства вiдправили у це пекло. Навiть французи забули про мое iснування. У будь-якому разi нiхто не вiрить, що таке мiсце взагалi iснуе. Нiхто нiколи не вiдсиджував свiй термiн у таборi 201, тому я помру тут, як i всi iншi, й це не станеться занадто пiзно.

– Нi, ви не маете втрачати надiю, лiкарю.

– Надiю? Я вже давно втратив будь-яку надiю для себе. Але, можливо, вiддам свою тобi.