Каїн і Авель

Але затям, що нiколи й нiкому не можна згадувати про це слово. Тут е в’язнi, якi торгують довгими язиками за безцiнь, бо не отримують нiчого, окрiм додаткового кусня хлiба або грубiшого коца. Тепер, Владеку, я маю намiр вiдправити тебе працювати на кухню на мiсяць, але продовжуй рапортувати менi щоранку. Це единий шанс не втратити свою ногу, i я не отримаю жодноi втiхи, якщо ii доведеться вiдрiзати. У нас тут немае сучасних хiрургiчних iнструментiв, – додав вiн i показав на великий нiж i пилку, що висiла на стiнi.

Владек сiпнувся.

Доктор Дуб’ен написав iм’я Владека на аркушi паперу, i наступного ранку той замельдувався на кухнi, де мив тарiлки у льодянiй водi i допомагав готувати те, що там називали iжею. Вiн визнав це позитивною змiною пiсля рубання колод весь день: додаткова порцiя юшки, товстий шматок чорного хлiба з подрiбненоi кропиви та шанс залишатися всерединi, де тримаеться тепло. Якось кухар навiть роздiлив iз ним половину яйця, хоча жоден iз них не мiг бути впевненим у тому, що його вiдклала птиця.

На гоення ноги Владека знадобився якийсь час, але вiн усе одно помiтно накульгував. Доктор Дуб’ен мало що мiг вдiяти для нього за вiдсутностi будь-яких дiевих медикаментiв, крiм того, щоб пильно наглядати за процесом одужання.

Днi минали, i лiкар iз Владеком потоваришували. Щоранку вони бесiдували щораз iншою мовою, але Дуб’ену найбiльше подобалося спiлкуватися французькою, його рiдною мовою, якоi вiн не чув цiлих п’ятнадцять лiт.

– За сiм днiв, Владеку, тобi доведеться повернутися до своiх обов’язкiв у лiсi.

Охоронцi оглянуть твою ногу, i я бiльше не зможу тримати тебе на кухнi. Тому слухай уважно, бо я вигадав план для твоеi втечi.

– Зробимо це разом, лiкарю, – сказав Владек. – Лише разом.

– Нi, тiльки ти. Я вже занадто старий для такоi довгоi подорожi i хоча мрiяв колись про втечу, тепер би лишень тебе затримував. Менi буде досить знати, що хоч хтось змiг цього досягти, i ти перший iз тих, кого я зустрiв, хто переконав мене, що зможе досягти успiху.

Владек мовчки слухав, а лiкар викладав йому свiй план.

– За останнi п’ятнадцять рокiв я заощадив двiстi рублiв – вам не платять понаднормово, якщо працюете на росiян.

Владек спробував усмiхнутися на цей давнiй табiрний жарт.

– Я ховаю грошi у пляшечцi вiд лiкiв – чотири банкноти по 50 рублiв. Коли настане час утiкати, запхну грошi у твiй одяг.

– Який одяг? – не зрозумiв Владек.

– У мене е костюм, сорочка та шапка.