Каїн і Авель

Лише один стежив за кожним рухом, коли вивчав потяг на iншому боцi платформи. Там було кiлька вiдкритих вагонiв, i Владек ретельно вiдiбрав той, у який вирiшив перебратися, коли настане слушна нагода.

– Хочеш звiдси драпати? – раптом запитав його шеф-кухар.

Владек вкрився рясним потом, але нiчого не сказав. Станiслав продовжував споглядати на нього.

– Так i е.

Але Владек мовчав, наче води в рот набрав. Старий кухар не вiдводив погляду вiд тринадцятирiчного хлопця, а потiм, пiсля тривалоi паузи, всмiхнувся:

– Хай щастить.

Я подбаю, щоб вони не помiтили, що когось бракуе, так довго, наскiльки зможу.

Станiслав торкнувся руки пiдлiтка i на щось показав. Владек побачив удалечинi потяг iз арештантами, що повiльно наближався до перону. Вiн напружився в очiкуваннi, його серце трiпотiло, очi вiдстежували рух кожного вояка. Нарештi ешелон зупинився, i пiдлiток спостерiгав, як сотнi виснажених безiменних бранцiв висаджувалися на платформу. Коли станцiю охопив людський хаос, охоронцi були змушенi перемкнути на них усю свою увагу, Владек залiз пiд тюремний ешелон, перебiг через штрек i стрибнув у вагон потяга, що прямував до Москви.

Нiхто не звернув на нього увагу, коли вiн зайшов до вбиральнi в кiнцi вагона. Пасажир замкнувся, чекав i молився в страху, що хтось постукае у дверi будь-якоi митi. Це здавалося вiчнiстю, аж раптом потяг рушив i посунув iз станцii. На все, по сутi, знадобилося сорок сiм хвилин.

– Ну, нарештi, – сказав вiн уголос i зазирнув у маленьке вiконечко туалету.

Там спостерiгав, як станцiя стае все меншою i меншою, вiддаляючись. Нових нещасних приковували до ланцюгiв для мандрiвки до табору № 201, а охоронцi реготали, коли вдягали бранцям на руки кайданки. Скiльки з них дiйдуть до табору живими? Скiльки iх вiддадуть на поталу вовкам? Як довго триватиме це катування i скiльки вiку iм iще вiдведено?

Владек посидiв у вбиральнi iще кiлька хвилин, жахаючись вибратися з неi i не знаючи, що робити далi. Раптом у дверi загрюкали.

У головi Владека блискавкою пролетiли думки. Охоронець? Кондуктор? Солдат? – послiдовно спалахували видива у його головi, кожне iз яких здавалося страшнiшим за iнше. У дверi продовжували наполегливо гримати.

– Виходь негайно! – звелiв глибокий грубий голос.

У Владека не було вибору. Якщо це був солдат, йому каюк – навiть карлик не мiг би протиснутися крiзь крихiтне вiконечко. Якщо не вiдчинить, то приверне до себе зайву увагу, лишаючись у туалетi.