Каїн і Авель

Так вiн затямив два уроки: нiколи не грай, якщо не маеш шансу виграти; i завжди будь готовий зупинитися, щойно досягнеш межi можливостей.

Владек покинув вагон, почуваючись дещо безпечнiше, будучи захищений старим кожухом, i взявся оглядати потяг. Вагони, здавалося, були двох класiв – загальнi, в яких пасажири стояли або сидiли на дерев’яних лавах, i спецiальнi – з м’якими сидiннями. Усi вагони були заповненi вщент, за винятком одного зi спецiальних, в якому невiдомо з якого дива сидiла самотня жiнка. Вона була середнього вiку й одягнена з бiльшим смаком, нiж бiльшiсть iнших пасажирiв.

На нiй була темно-синя сукня, а на головi – барвиста хустка. Коли пiдлiток зупинився, нерiшуче спостерiгаючи за пасажиркою, вона йому всмiхнулася, додавши впевненостi, що можна увiйти в купе.

– Чи можу я тут присiсти?

– Будь ласка, – дозволила жiнка й уважно поглянула на зайду.

Владек замовк, вивчаючи молодицю та ii багаж. У неi була темна шкiра, обличчя вкрите зморшками втоми, жiнка мала трохи зайвоi ваги – характерна ознака тих, хто звик до росiйськоi кухнi.

Їi коротко стрижене чорне волосся i карi очi свiдчили, що колись вона могла бути вельми привабливою. На горiшнiй полицi лежали двi великi полотнянi торбини, а збоку – маленька валiза. Незважаючи на небезпеку свого становища, Владек раптом усвiдомив, що вкрай утомився. Вiн хотiв було поцiкавився, чи мiг би поспати, як жiнка озвалася:

– Куди ти iдеш?

Запитання здивувало хлопця:

– До Москви.

– Я також, – сказала вона.

Владек уже пошкодував, що видав про себе якусь iнформацiю, навiть таку мiзерну.

«Не розмовляй нi з ким, – попереджав його лiкар. – Пам’ятай, що нiкому не можна довiряти. В Росii всi – шпигуни».

На полегшення Владека жiнка бiльше нiчого не питала. Вiн уже почав було заспокоюватися, аж тут з’явився кондуктор. Владек спiтнiв, незважаючи на температуру п’ять градусiв морозу. Кондуктор узяв квиток жiнки, обрiзав кiнчик, повернув власницi, пiсля чого обернувся до Владека.

– Квиток, товаришу, – зронив вiн повiльним монотонним голосом.

Владек став безпорадно обмацувати кожух.

– Це мiй син, – твердо сказала жiнка.

Кондуктор озирнувся на неi, iще раз поглянув на Владека, вiдтак вклонився жiнцi i вийшов без жодного слова.

Владек витрiщився на супутницю.

– Дякую, – пробурмотiв вiн, не знаючи, що iще можна сказати.

– Я бачила, як ти виповзав iз-пiд тюремного потяга, – тихо зауважила жiнка.

Владеку стало зле.

– Але не хвилюйся, я тебе не видам.