Каїн і Авель

В одному з цих проклятих таборiв сидить мiй молодший двоюрiдний брат, i ми всi боiмося, що одного дня можемо опинитися й самi там.

Жiнка дивилася на Владека iще якийсь час, перш нiж запитати:

– Що в тебе пiд кожухом?

Владек зважив можливостi втекти з купе i розгорнув свого кожуха. Якби вiн наважився на втечу, то все одно нiде в потязi не змiг би сховатися. Тому показав, що мае пiд сподом.

– Не так кепсько, як я боялася, – зазначила молодиця. – А куди ти подiв свою тюремну робу?

– Викинув у вiкно…

– Будемо сподiватися, що вони ii не знайдуть до того, як ми дiстанемося до Москви.

Пiдлiток знову згадав пораду лiкаря нiкому не довiряти, але, усвiдомлюючи свою безпораднiсть, вiдповiв:

– Менi нiкуди йти…

– Тодi ти можеш залишитися зi мною, поки не знайдеш когось. Мiй чоловiк – начальник залiзницi в Москвi, i це купе – лише для державних службовцiв, – пояснила вона. – Якщо ти коли-небудь знову схибиш, то вже наступний потяг повезе тебе назад до Іркутська.

Владек проковтнув це зауваження.

– Може, менi краще пiти зараз?

– Нi, тебе вже бачив кондуктор. Зi мною ти будеш у безпецi. Маеш якiсь документи, якi посвiдчують особу?

– Нi. А що це?

– Пiсля революцii кожен громадянин Росii повинен носити при собi документи, що посвiдчують особу, щоб будь-якоi митi мати можливiсть пiдтвердити, хто вiн, де живе i де працюе. Інакше потрапляе до в’язницi, поки не доведе, хто вiн. Але оскiльки це неможливо зробити з в’язницi, вiн залишаеться там назавжди, – додала жiнка.

– Ви дуже добрi зi мною, – пiдозрiло сказав Владек.

– Вiдколи цар вiддав Боговi душу, нiхто не може бути в безпецi. Менi пощастило вийти замiж за правильного чоловiка. Але в Росii немае нiкого, навiть серед державних чиновникiв, хто не живе в постiйному страху бути заарештованим i потрапити до таборiв. Як тебе звати?

– Владек.

– Добре. А тепер поспи, Владеку, бо ти виглядаеш виснаженим, а подорож довга, та ще й небезпечна.

І Владек заснув.

14

Це сталося одного понедiлка в жовтнi, пiсля вихiдних, в якi вони вiдсвяткували другу рiчницю свого весiлля. Анна почала отримувати листи вiд анонiмного «приятеля», який повiдомляв iй, що Генрi помiчали у товариствi iнших жiнок у Бостонi, i, зокрема, однiеi ледi, iм’я якоi автор послань не хотiв називати.

Анна спалила всi цi листи, хоча вони ii й схвилювали.